Вони пішли далі. За вигином Остап вийшов з-за товстого стовбура за три метри від Артема. Ліхтар ударив йому в обличчя, слідом піднявся пістолет.
— Стояти!
— Я стою, — відповів Остап.
Перед ними стояв чоловік років тридцяти п’яти в простому одязі, демонстративно тримаючи руки порожніми.
— Руки вгору! — зажадав Артем.
— Навіщо?
— Підніми руки, я сказав!
— Ви хочете поговорити чи й далі кричатимете?
Буденне запитання збило Артема. Він чекав переляку, виправдань або втечі, а незнайомець спокійно дивився на нього, ніби пістолет не давав власникові жодної переваги.
— Ти хто такий?
— Проїжджий.
— Що робиш тут?
— Лагодив машину неподалік. Почув шум і прийшов подивитися. Потім звільнив дівчину.
Артем смикнув підборіддям у бік своєї форми.
— Ти розумієш, кому завадив? Ми при виконанні.
— При виконанні чого саме? — спитав Остап. — У вас є документи на операцію або розпорядження керівництва?
Артем промовчав.
— Отже, немає, — провадив Остап.
— Розумником себе вважаєш?
— Ні. Я лише ставлю запитання.
— Не люблю тих, хто ставить забагато запитань.
Артем ступив уперед.
— Зупиніться, — промовив Остап.
Коротка команда прозвучала без погрози, але Артем підкорився раніше, ніж осмислив реакцію. Так говорив чоловік, чиї накази звикли виконувати.
— Опустіть пістолет, — сказав Остап. — Тоді поговоримо.
— З якого дива?
— Вас троє, але один ледве тримається на ногах. Фактично вас двоє проти мене. При цьому ви перебуваєте вночі в лісі, який я знаю, а ви — ні.
Артем міцніше стис руків’я.
— У мене пістолет.
— Я бачу.
— Я можу вистрілити.
— Спробуйте.
Вадим стояв позаду Артема з опущеним ножем і зіставляв побачене: дротик, зняту клему, хибні сліди, мотузку, монтування. Незнайомець заздалегідь зрозумів, куди вони підуть, і спрямовував їх.
— Артеме, — неголосно покликав Вадим. — Він веде нас.
— Про що ти?
— Ми йдемо саме туди, куди йому треба. Сліди й мотузка з’явилися не випадково. Він усе прорахував.
Артем не зводив очей з Остапа.
— Засідку приготував?
— Ні, — відповів той. — Я лише вибрав місце для розмови. При засідці вибору не пропонують.
— І який же в нас вибір?
— Піти.
Артем коротко розсміявся, але веселощів у цьому звуці не було.
— Оце так просто?
— Просто. Нехай Молот повертається до траси, раз уже здатен іти. Ви двоє підете за ним. До дороги кілька кілометрів; до світанку дістанетеся й зупините машину.
— А ти?
— Поїду в протилежний бік.
— Що буде з дівчиною?
Остап витримав паузу.
— Лариса поїде зі мною.
— Ні, — відрізав Артем. — Вона бачила наші обличчя.
— У темряві, — нагадав Остап. — Ви самі казали їй, що нічого не роздивитися.
— Зате ти все бачив. І ти розповіси.
— Кому?
Відповіді не було. Артем дивився на нього ще мить, потім промовив майже спокійно:
— Мені свідки не потрібні.
Він вистрілив без попередження. Тієї ж миті Остап пішов за стовбур — одночасно з рухом пальця на спуску. Відпрацьована реакція випередила думку, куля зникла серед дерев.
Артем вистрілив знову, цілячись туди, де щойно зник силует.
Молот, не чекаючи розв’язки, позадкував, потім повернув назад і, тримаючись за дерева, повільно попрямував до траси. Артем і Вадим були надто зайняті невидимим супротивником і не спробували його зупинити.
— Вадиме, обходь ліворуч!
Вадим рушив у вказаний бік, а Артем пішов праворуч, виставивши перед собою пістолет. Промінь ліхтаря метався по снігу й стовбурах, вихоплював із мороку то гілку, то чорну тінь, то порожній просвіт.
— Де він? — крикнув Вадим.
— Не бачу.
Вони зупинилися, напружено вдивляючись у темряву. Навколо були тільки сніг, нерухомі дерева й тиша.
— Може, ти влучив? — пошепки спитав Вадим.
— Тоді ми б почули рух.
— А якщо на смерть?
— Ні. Він живий.
Артем не договорив. Позаду хруснула гілка. Вадим різко обернувся, але промінь ліхтаря ковзнув по порожньому місцю.
— Нікого.
Тепер стало ясно: Остап устиг обійти їх.
— Він позаду, — тихо сказав Артем…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
