Приблизно за двадцять хвилин Бондаренко й Кравець повернулися до службового позашляховика. Молот, як і раніше, сидів біля дерева — живий, уже цілком опритомнілий.
— Що з тобою? — спитав Бондаренко.
— Ноги майже не слухаються.
— А дівчина де? — різко спитав Артем Бондаренко.
— Пішла. Її повів якийсь чоловік.
— Хто саме?
Молот потер шию, де ще відчувався укол.
— Один. Спершу підкрався ззаду: я відчув укол — і тіло перестало слухатися. Коли рухи почали потроху повертатися, я побачив його перед собою. Звичайний на вигляд, спокійний. Ось що він у мене загнав.
Молот розкрив долоню. На ній лежав тонкий металевий дротик із темним слідом біля основи.
— Через нього він щось увів, — додав Молот. — Я все розумів, а поворухнутися не міг.
Артем узяв дротик двома пальцями й оглянув.
— Якась маячня.
— Я не марю. Я його бачив.
Вадим Кравець тим часом розчахнув дверцята службового позашляховика.
— Поїдемо за ними, — кинув він. — Ця лісова дорога одна. Куди б вони не подалися, все одно мусять вийти на неї.
Він повернув ключ. Двигун не озвався, лише сухо клацнув стартер. Друга спроба дала той самий результат.
— Що за чортівня? — Він витріщився на прилади.
— Акумулятор сів? — спитав Артем.
— Учора перевіряв. Усе було гаразд.
Вадим вибрався назовні, підняв капот і спрямував усередину промінь ліхтаря. Відповідь знайшлася майже відразу.
— Клему знято.
— Ким?
Вадим обернувся. Артем дивився в чорну стіну лісу.
— Він повертався сюди, поки ми металися між деревами, — неголосно промовив Артем. — Отже, бачив нас усіх. Знає, скільки нас, яка в нас зброя і де стоїть машина.
— А ми про нього нічого не знаємо, — сказав Вадим.
Артем не звик лякатися. За п’ятнадцять років служби він чув крики, бачив кров і зустрічав людей, яких не зупиняла зброя. Але зараз з’явилося рідкісне передчуття: їхній супротивник лише виглядав звичайним. Він діяв надто спокійно, точно й без зайвих рухів. Цей спокій не був показним: чоловік усе помічав, нічого не робив марно й незмінно опинявся на крок попереду.
— Хто він? — спитав Вадим.
— Не знаю. Може, колишній військовий. Може, ховається від когось.
— Або?
Артем помовчав.
— Або його спеціально вчили таких речей.
— Такі випадково на глухій лісовій трасі не опиняються.
— Він і не з’явився випадково. Він був тут раніше за нас. Десь поруч стоїть його старий позашляховик.
— Тоді підемо пішки, — запропонував Вадим. — До траси кілька кілометрів. Дістанемося й зупинимо попутну машину.
— Ні.
— Чому?
— Він бачив наші обличчя. Якщо відпустимо його, він заговорить.
— З ким? Якщо він сам переховується, йому теж не потрібні зайві запитання.
— Ми цього не знаємо.
Артем різко повернувся до інших.
— Нас троє. У мене табельний пістолет, у Вадима ніж. Молоте, ти йти можеш?
Молот, спираючись на дерево, спробував підвестися.
— Ноги поки ватяні, але вже слухаються.
— Вставай.
З другої спроби він випростався, хоч його й хитнуло.
— Значить, рушимо втрьох, — вирішив Артем. — Він один, і ми його знайдемо.
— Уночі? У такому лісі? — засумнівався Вадим.
— По слідах. Із ним дівчина, удвох вони безслідно не підуть.
Вадим опустив ліхтар до землі. На тонкому снігу справді відбився ланцюжок слідів, що вів між стовбурами на північ.
— Є.
— За мною.
Артем пішов першим із ліхтарем і пістолетом. За ним рухався Вадим із розкритим ножем, останнім — Молот, що важко ступав.
На снігу слід читався виразно, а на голій землі Артем знаходив прим’ятий мох і зламані гілки. Незабаром він упевнився, що веде інших за втікачами.
Він не розумів, що їм показували лише потрібні мітки. Справжній шлях Лариси Мельник ішов в інший бік, а хибний ланцюжок вів переслідувачів до Остапа Мироновича Савченка.
Остап ішов паралельно за метрів двадцять, бачив промінь і чув кроки. Озброєний Артем поспішав попереду, Вадим тримався обережніше, ослаблений Молот відставав. Проміжки між ними зростали. Остап рахував кроки й за зміною звуку розумів, де перебуває кожен із трьох, хоча сам лишався невидимим.
За дві доби біля зламаного позашляховика Остап вивчив околиці: коріння, улоговину під снігом, каміння, стійкі стовбури й безшумні проходи. Він запам’ятовував, де легко спіткнутися, звідки проглядається стежка і яку ділянку приховано від світла. У пам’яті склалася карта трьохсот метрів лісу — докладна й точна.
З появою трьох чоловіків карта стала робочим інструментом. Залишивши Ларису у своєму позашляховику, Остап непомітно повернувся до схованих мотузки й монтування, проклав хибну стежку й розмістив обидва пристосування на заздалегідь вибраних ділянках.
Тонка темна мотузка лягла між деревами на рівні щиколотки: не щоб повалити, а щоб збити крок. Монтування Остап улаштував на гілці за три метри над стежкою й прив’язав до іншої мотузки, лишивши кінець у себе.
Це були лише інструменти, що давали перевагу тому, хто знав місцевість і вмів вибрати секунду. Троє наближалися до першої точки.
Артем пришвидшувався, Вадим перевіряв землю, Молот дедалі більше відставав.
Остап безшумно змістився вбік і продовжив шлях паралельно стежці. До мотузки лишалося п’ятнадцять метрів. Потім десять. П’ять.
Черевик Артема зачепив мотузку. Вона затримала кісточку, він спіткнувся, але не впав. Ліхтар злетів угору, пістолет піднявся сам собою.
— Що там? — крикнув Вадим.
— Мотузка! Тут хтось натягнув мотузку!
Остап смикнув кінець. Монтування зірвалося й важко гепнулося поруч. Вадим метнувся вбік, Артем розвернувся й натиснув на спуск.
Постріл пішов у темряву. Луна прокотилася між стовбурами й кілька разів повернулася з різних боків, ніби стрільців було багато. Вдалині знялися птахи, згори посипався сніг.
Артем стояв із витягнутим пістолетом і шумно дихав.
— Де він? — Вадим водив поглядом навсібіч.
— Не бачу.
— Стріляй!
— Куди стріляти, якщо там нікого не видно?
Молот зупинився приблизно за десять метрів позаду й більше не рухався.
— Він поруч, — уже тихіше сказав Артем. — Десь зовсім близько.
— Скільки патронів лишилося?
— Сім.
— Цього вистачить, якщо він хоч на секунду покажеться.
Тиск змусив Артема квапитися саме тоді, коли слід було сповільнитися й усе перевірити.
— Далі, — наказав він. — Сліди ще бачиш?
— Бачу.
— Ідемо…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
