Незнайомець ступив у темряву й за кілька митей ніби розчинився серед дерев. Лариса обхопила коліна, дослухаючись до далеких голосів і спостерігаючи за блукаючим світлом ліхтаря.
Остап Миронович Савченко тим часом повертався до службового позашляховика. Бондаренко й Кравець удвох пішли по залишених слідах, а знерухомлений Молот лишився біля дерева, за кілька кроків від машини. Переслідувати втікачку було очікуваним рішенням; помилкою стало те, що обидва чоловіки, здатні рухатися, пішли одночасно.
Молот уже приходив до тями. Голова здавалася налитою свинцем, м’язи, як і раніше, не підкорялися, але дія речовини поступово слабшала. Остап знав, що приблизно за годину той зможе рухатися значно впевненіше, а ще пізніше майже повністю відновиться. Почувши кроки, Молот підвів погляд і побачив того самого чоловіка, який повів Ларису. Той наближався без поспіху, тримаючи пляшку, що недавно зникла з машини.
Остап поставив її на сніг поруч із Молотом.
— Ваша.
— Хто ти такий? — прохрипів той.
— Це нічого не змінить.
— Що ти зі мною зробив?
— Дав тілу трохи відпочити.
— Я не спав.
— Авжеж. Свідомість не вимикалася.
Молот спробував підвестися, але ноги відразу підломилися.
— Навіщо ти стежив за нами?
— Хотів зрозуміти, що відбувається.
— І зрозумів?
Остап присів перед ним навпочіпки. У його погляді не було ні люті, ні погрози.
— Важливіше інше: навіщо ви це робили?
— Що саме?
— Ви знаєте.
Молот відвів очі.
— Це сталося не вперше? — спитав Остап.
Мовчання стало достатньою відповіддю.
— Ясно. Лежіть спокійно. Коли ноги почнуть слухатися, йдіть просто до траси. До неї кілька кілометрів, не заблукаєте.
— А Артем?
— Тепер це не ваша турбота.
— Як це не моя? Він мій…
— Лежіть, — повторив Остап і попрямував до машини.
Він підняв капот і швидко вивів службовий позашляховик із ладу так, щоб той не зміг завестися. Потім дістав із багажника мотузку й монтування, переніс їх під дерево неподалік і підібрав рюкзак Лариси, що лежав на снігу біля машини. Закінчивши приготування, Остап переконався, що голоси Бондаренка й Кравця ще лунають далеко в хащі, і повернувся до сховку.
Лариса не почула його наближення. Він просто виник поруч, ніби весь цей час стояв за найближчим стовбуром.
— Усе гаразд? — спитала вона.
— Поки що так.
— Що ви робили?
— Готувався.
— До чого?
— До їхнього повернення.
Вона уважно подивилася на нього.
— Ви не боїтеся, — мовила Лариса вже без питальної інтонації.
— Боюся.
— По вас не видно.
— Страх повідомляє корисні відомості. Я дослухаюся до нього, але не дозволяю йому командувати.
— Ви були військовим?
— Був.
— Де служили?
— У різних місцях.
— У військовій розвідці?
— І там теж.
Лариса подивилася на його руки. Вони спокійно лежали на колінах — пальці не стиснуті, ані найменшого тремтіння.
— Їх двоє, — нагадала вона. — І вони озброєні.
— Я знаю.
— Що ви маєте намір робити?
— Розмовляти.
— Ви вже це казали. Тільки я не вірю, що все обмежиться розмовою.
У куточках його губ окреслилася слабка усмішка, так і не ставши справжньою.
— Правильно. Не вірте.
— Як вас звати?
— Остап.
— Лариса.
Вона незграбно простягнула руку. Він потис її без показної сили — твердо й спокійно.
— Звідки ви їдете, Остапе?
— Здалеку.
— А куди?
— Іще не вирішив.
— Ви подорожуєте самі?
— Так.
Остап знову дослухався до лісу.
— Вони скоро повернуть назад. Втратять слід і повернуться до машини.
— Звідки ви можете це знати?
— На їхньому місці я вчинив би так само.
Він простягнув Ларисі невеликий складаний ніж.
— Візьміть.
Вона розкрила його й насторожено подивилася на лезо.
— Цього досить, — сказав Остап. — Якщо до вас підійде хтось, крім мене, виставте ніж перед собою й кричіть. Не намагайтеся нападати, просто тримайте його й кличте на допомогу.
— Чому не можна напасти першою?
— Для нападу треба встигнути ухвалити рішення. Крик виникає рефлекторно.
— Дивно ви пояснюєте.
— Зате практично.
Ліворуч хруснула гілка. Обоє завмерли. Майже відразу почувся другий тріск, уже ближче, а потім долинув голос Бондаренка:
— Та де вони, сволоти?
Кравець відповів щось тихо. Остап підвівся й коротко звелів Ларисі не рухатися, після чого пішов назустріч чоловікам, що наближалися.
Вона чула кроки: спершу вони ставали гучнішими, потім раптом стихли, а за кілька секунд відновилися збоку, ніби переслідувачі змінили напрямок.
— Стій! Зачекай! — крикнув Бондаренко.
— Що? — озвався Кравець.
— Я щось почув.
— Де?
— Зовсім поруч.
Після довгої паузи Кравець промовив:
— Тут нікого.
— Є. Я відчуваю.
Лариса стискала ніж обома руками, виставивши лезо перед собою. Поступово кроки почали віддалятися, відводячи чоловіків в інший бік. Лише тоді вона дозволила собі видихнути.
За кілька хвилин повернувся Остап.
— Вийшло? — спитала вона.
— Поки що так. Ходімо до машини.
— Вони вже там?
— Ні, ми встигнемо.
— До їхньої машини?
— До моєї.
Він знову взяв її за зап’ясток і повів крізь ліс. Хвилин за сім між стовбурами проступив силует старого позашляховика, схованого всього за кількасот метрів від місця події.
— Сідайте.
Лариса вмостилася на пасажирському сидінні. Остап поклав її рюкзак позаду, сів за кермо, але двигуна не запустив.
— Чому ми не їдемо?
— Поки що не можна. Вони почують мотор.
— Але ми встигнемо виїхати раніше, ніж вони повернуться.
— Встигнемо. Тільки зараз шум підкаже їм, де нас шукати.
— А потім вони поженуться за нами на своїй машині.
— Не поженуться. Я подбав, щоб вона не завелася.
— Що ви з нею зробили?
— Нічого непоправного. Просто якийсь час вона нікуди не поїде.
Надворі міцнішав мороз, усередині нерухомої машини було лише трохи тепліше. Запускати двигун і вмикати обігрів Остап не міг: будь-який звук у нічному лісі розносився далеко. Лариса сховала змерзлі пальці в рукави й дивилася крізь лобове скло в непроглядну темряву.
— Остапе, ви ж не збираєтеся просто поїхати? Ви хочете щось зробити з ними.
Він промовчав.
— Я маю рацію?
— Вам краще не знати подробиць.
— Чому?
— Потім так буде легше.
Його обличчя майже повністю ховала тінь, розрізнявся лише нерухомий контур.
— Вони погані люди, — тихо сказала Лариса.
— Так.
— І це в них не вперше?
— Не вперше.
— Звідки ви знаєте?
— Спитав Молота. Він не став заперечувати.
Лариса трохи помовчала.
— Добре. Робіть те, що вважаєте за потрібне. Більше питати не буду.
Остап подивився на неї з ледь помітною повагою.
— Дякую…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
