— Що з ним? — Вадим Кравець ступив від службового позашляховика.
— Стояти! — Бондаренко вихопив табельний пістолет. — Не рухайся! Це я тобі кажу. Усім залишатися на місці!
Відповіддю йому було безмов’я лісу. Молот повільно, ніби крізь важкий сон, підніс руку до шиї, намацав тонкий металевий дротик, що стирчав зі шкіри, і висмикнув його. Кілька митей він розглядав знахідку, потім стис її в кулаці й заплющив очі.
— Ідемо, — розпорядився Бондаренко.
Говорив він майже як раніше, але Лариса вловила в його голосі нову, погано приховану ноту.
— А Молот? — спитав Кравець.
— Заберемо. Він непритомний. Я сказав: заберемо.
Обидва рушили до нерухомого спільника, і Лариса лише на секунду лишилася без нагляду. Цього виявилося досить. Із чорноти за її плечем простяглася рука, вхопила за куртку й безшумно потягла назад.
Лариса вже відкрила рота, але біля самого вуха пролунав ледь чутний чоловічий голос:
— Тихо. Ходімо.
Вона не закричала. Не тому, що встигла зрозуміти, що відбувається, а тому, що в спокійній інтонації незнайомця чувалася незламна впевненість людини, яка точно знала кожен наступний крок.
Він повів її крізь хащу швидко, хоча й не переходив на біг. Тримав за зап’ясток, рухався трохи попереду й безпомилково вибирав дорогу між однаковими темними стовбурами. Лариса не розуміла, як він розрізняє в суцільній чорноті виступаюче коріння, сухі гілки й занесені снігом ями. Вона сама бачила лише його силует і ледь устигала слідом.
Позаду залунали крики. Спершу Бондаренко кликав Молота, потім помітив зникнення дівчини, і його голос зірвався на лютий рев:
— Ліхтар! Давай сюди ліхтар!
Світло прорізало ліс і заметалося по гілках. До переслідувачів лишалося не менш як сотня метрів, але серед нічної тиші ця відстань здавалася мізерною.
— Швидше, — звелів незнайомець.
— Я стараюся, — видихнула Лариса.
— Дихайте тихіше й не озирайтеся.
Вона дивилася тільки під ноги й на його ледь помітну спину. Гілка боляче хльоснула її по обличчю, однак Лариса стримала скрик і пішла далі.
Хвилин за десять чоловік зупинився біля величезного старого дерева.
— Тут.
Між корінням, що виступало із землі, була природна ніша, не видима з дороги. Із трьох боків її заслоняли стовбури, зверху нависали густі гілки. Незнайомець вийняв із кишені невеликий темний згорток, розгорнув його на землі й наказав:
— Сідайте.
Лариса опустилася на підстилку й лише тепер відчула, що коліна ходять ходором, пальці не слухаються, а повітря входить у легені короткими болісними поштовхами.
— Дихайте повільно, — сказав чоловік. — На чотири рахунки вдих, на чотири — видих. Починайте.
Вона підкорилася. Дорахувала до чотирьох, видихнула, знову дорахувала. За хвилину дихання вирівнялося, і Лариса нарешті змогла роздивитися рятівника.
Він видався їй напрочуд звичайним. Трохи вищий за середній зріст, не худий і не масивний, із непримітним обличчям, яке важко було б відтворити в пам’яті. Жодна риса не привертала уваги й не лишала виразного відбитка, ніби така людина могла пройти поруч удень і вже за хвилину загубитися серед перехожих. У темряві йому можна було дати від тридцяти п’яти до сорока років. На ньому були поношена польова куртка, светр і важкі високі черевики.
Вирізнялися тільки очі — не злі й не моторошні, а якимось майже неможливим чином спокійні. Так не дивляться люди, які щойно вирвали дівчину в трьох озброєних чоловіків. Незнайомець не зводив погляду зі шляху, яким вони прийшли, і напружено дослухався до лісу.
— Хто ви? — спитала Лариса.
— Зараз це неважливо.
— Для мене важливо. Ви врятували мене, і я хочу знати, хто ви.
Він промовчав.
— Як ви звалили того чоловіка? Приспали його?
— Не приспав. На якийсь час позбавив можливості рухатися.
— Чим?
— Це теж неважливо.
— Надовго?
— До повного відновлення мине кілька годин. Але потроху рух почне повертатися значно раніше.
Лариса ненадовго замовкла, але тривога змусила її заговорити знову:
— Вони повернуться?
— Так.
— І що тоді?
— Ми будемо готові.
У глибині лісу танцював промінь ліхтаря. Бондаренко викрикував щось нерозбірливе, і навіть на відстані в його голосі чувся гнів.
— Шукати нас можуть лише двоє, — сказала Лариса. — Молот лишився біля машини. В одного з них пістолет.
— Знаю.
— А ви тут самі?
— Сам.
Вона хотіла продовжити, але, глянувши на нього, передумала. Здавалося, ця людина вже все побачила, прорахувала й ухвалила рішення.
— У вас є машина? — спитала Лариса.
— Є.
— Тоді їдьте. Не ризикуйте через мене, я якось дам собі раду.
Уперше він подивився просто на неї.
— Яким чином?
Відповіді в Лариси не було. Чоловік знову повернувся до лісу.
— Залишайтеся між корінням і не рухайтеся. Якщо почуєте постріл, лягайте на землю й не підводьтеся до світанку.
— А ви куди?
— Скоро повернуся.
— Що ви збираєтеся робити?
Він витримав коротку паузу.
— Поговорити з ними…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
