За чотири дні ззовні зашкребли в замку. Максим саме викручував у ванній ганчірку. Слідом засмикалася ручка, а потім кнопку дзвінка притиснули секунд на десять. Він відчинив і побачив Романа. Трохи позаду, за пів кроку, стояла жінка в пальті, з телефоном і текою на блискавці. За описом Галини Іванівни — та сама.
Роман показав ключ:
— Ти що з дверима зробив? Не входить!
— Замок інший поставили. Бабуся попросила.
Максим залишився в проході, спираючись рукою на одвірок. Роман зазирнув йому через плече й крикнув у квартиру, чи знає бабуся, що її онук тут накоїв із дверима.
— Знаю. Сама веліла, — рівно відповіла Надія Василівна з кімнати.
Жінка виступила вперед. Заговорила привітно й упевнено, з тією професійною інтонацією, яка не змінюється від одного дверного прорізу до іншого:
— Добрий день. Я з агентства, ми займаємося обмінами квартир. Зараз якраз підібрали дуже вдалий варіант. Тільки часу небагато, буквально два тижні. Мені треба обміряти кухню й санвузол, усього п’ятнадцять хвилин вашого часу. Ми швидко, заважати вам не будемо.
За привітанням, обіцянкою вигоди й короткого візиту вже майже губилося головне: її сюди не запрошували. Вона продовжила тим самим тоном:
— А сама господиня зараз тут? Я б воліла поговорити з нею, якщо вона вдома.
— Вдома. Тільки вона вас не кликала, — відповів Максим. — І веліла нікого не впускати. Тож пройти не вийде. Квартира не продається, обмін теж не потрібен.
Роман ступив ближче. Максим не відступив, і прохід лишився закритим.
— Ти взагалі на якій підставі вирішуєш? Прижився тут? Ми одним дзвінком зробимо так, що тебе винесуть. Розумієш?
— Розумію, що ти на весь майданчик горлаєш. У сусідів діти сплять.
Навпроти відчинилися двері. Галина Іванівна вийшла в капцях, схрестила руки й зупинилася без жодного слова. Працівниця агентства перевела погляд із неї на Романа, подивилася на годинник.
— Я, мабуть, унизу в машині зачекаю.
Спускався Роман із таким тупотом, що дрижало скло на майданчику. Знизу долинуло:
— Гаразд! Влаштуємо тобі сімейну раду…
