Стілець ковзнув по лінолеуму: Максим схопився. Від вікна до дверей було три кроки. Він пройшов їх, повернув назад, не знаходячи собі місця.
— Не потрібна мені квартира, бабусю. Ти хоч уяви, як це збоку виглядатиме. Двадцять років мене за рідного не вважали. Тут приїхав, три тижні біля тебе в лікарні побув — і раптом уся квартира мені. Вони ж саме так і розкажуть, я знаю. І найгірше — їм повірять. Люди почують цю історію й повірять, що я заради квартири приїхав. А я не по це їхав. Не хочу, щоб про мене таке говорили.
Надія Василівна дала йому договорити. Відповіла спокійно, без натиску:
— А зараз не про твоє бажання йдеться. Я розпоряджаюся своїм. Від фабрики цю квартиру отримала, сорок років тут прожила. Андрія тут ховала. Мені й вирішувати, кому залишити, а не сусідам та їхнім балачкам. Сідай.
Максим сів.
— Їх не те сердить, що тобі дістанеться, — провадила вона. — Сердить, що їм не дістанеться. Ти ці речі не плутай.
Увечері він поклав бабусю, влаштував під коліном згорнуту подушку й повернувся на кухню. У шафі, під цератою, лежали старі шкільні зошити для господарських записів. Максим вибрав у клітинку. На першій сторінці написав: «Що сталося».
Першою датою став день падіння. Далі Максим записував по порядку: хто приїхав, кого не було, хто якими справами пояснював свою відсутність. Ольга говорила про звітний період. Павло — про будівництво й матеріали на два мільйони. Роман із Вадимом провели в палаті вісім хвилин.
Він окремо відзначив, про що вони питали в бабусі. Де лежить документ із відомостями про зареєстрованих мешканців. Чи видана комусь довіреність. Потім записав слова Вадима: раз Максим узявся бути найдобрішим, хай і займається всім сам.
До розповіді про відвідини квартири дійшов окремо. Двічі приходили зі своїми ключами — це він знав від Галини Іванівни, сам при цьому не був присутній. Так і зазначив у зошиті: «Зі слів сусідки». Поруч лишив помітку, що, якщо буде потрібно, розповідь має підтвердити вона сама.
Тепер він виклав на стіл усе, що за три тижні назбиралося в кишенях і бічному відділенні сумки. Чеки з лікарняної аптеки, окремий чек за матрац, квитанції за копії, талони на аналізи. Тут же були квитанції про мита, які сьогодні платила бабуся.
Максим розправляв папери долонею, один за одним. На деяких чеках по краях уже вицвітали рядки. Суми він переносив у зошит стовпчиком, потім підвів під ними риску. Папери з датами й платежами збиралися поруч із записами про те, хто приїздив і що говорив.
З візитівки, знайденої під горщиком, переписав назву агентства, прізвище й номер телефону — нічого не пропускаючи. Роздруківку з оцінкою квартири поклав у прозорий файл. Два аркуші залишив цілими, не став складати навпіл.
Для всього знайшлася стара папка на зав’язках. Максим зібрав у неї записи й документи, а на корінці маркером вивів одне слово: «Бабуся». Потім узяв телефон, щоб зробити копії того, що щойно зібрав.
Залишилися фотографії. Він знімав зошитові розвороти, розкладені віялом чеки, візитівку й оцінку. Зняв кімнату, диван, що стояв упоперек, зсунутий сервант, сліди на запиленій підлозі. Усе відправив у хмару. За лікарняні тижні звик: папір може зникнути, копія має лишитися. Річ була не в страху загубити телефон.
— Максиме, що ти там усе шарудиш? — покликала бабуся.
— Розбираюся з паперами. Спи, бабусю.
На другий день він змінив замок. На ринку вибрав циліндровий механізм дорожчий, із перекодуванням. Півтори години вовтузився біля дверей; на газеті лежали викрутки, шурупи й вийнята стара серцевина. Бабуся сиділа поруч на табуреті. Коли новий ключ повернувся з виразним клацанням, вона сказала:
— Три комплекти. Тобі, мені й Галі. Більше нікому не давай. Узагалі нікому.
Галина Іванівна прийняла свій ключ обома руками й сховала в халатну кишеню, ніби їй довірили важливий документ…
