Він дістав телефон і викликав ще одне таксі.
По один бік від контори була аптека, по другий — майстерня, де ремонтували взуття. Будинок був старий. Пандус справді був, але виявився крутим, і Максим піднімав бабусю спиною вперед, потроху підтягуючи її й притримуючи ходунки.
У приймальні пахло мастикою й папером для принтера. За стійкою працював адміністратор. Біля вікна стояли кулер і три стільці. Один займав незнайомий Максимові чоловік років шістдесяти, у сірому піджаку, з потертою текою на колінах. Побачивши їх, він підвівся:
— Надіє Василівно, дісталися нарешті.
За весь ранок Максим уперше побачив її усмішку.
— Борисе Леонідовичу, прийшли все-таки! Максиме, знайомся. Мельник у нас на фабриці юрисконсультом працював, ти тоді зовсім крихіткою був. Ми з ним двадцять років над колективним договором билися.
— Двадцять два, — поправив він і простягнув Максимові суху міцну долоню. — Вона мені з лікарні подзвонила. Спершу подумав, номером помилилися. Хвилину послухав — зрозумів, у чому річ. Знайомі історії, доводилося чути.
Запрошення чекали хвилин десять. Нотаріус Ткаченко, коротко стрижена жінка з бездоганно прямою спиною, влаштувала Надію Василівну в кріслі з підлокітниками. У її манері відчувалася звичка читати документи вголос повністю, не пропускаючи жодної коми. Максимові вона звеліла вийти й почекати, не сперечаючись. Пояснила: він указаний спадкоємцем у заповіті й при його складанні залишатися не повинен. У приймальні можна випити води.
Максим вийшов. Очікування затяглося. За дверима неголосно говорила Ткаченко, бабуся відповідала коротко. Слів майже не можна було розібрати: рівний голос, відповідь, шарудіння сторінок, стрекіт принтера. Максим лишався зовні, і те, що відбувалося в кабінеті, доходило до нього лише звуками.
Один раз нотаріус почала питати голосніше. Він розібрав запитання про нинішній рік, потім про ліки, які приймає Надія Василівна. Далі питали про родичів: хтось тиснув на неї, примушував до цього рішення? Нарешті прозвучало головне — чи розуміє вона, кому після її смерті дістанеться квартира і що решта за цим заповітом нічого не отримають?
Надія Василівна відповідала на все. Жодного збою, жодної плутанини в послідовних відповідях. З-за дверей долинали її короткі впевнені відповіді на запитання Ткаченко.
Про відеозапис Ткаченко попередила на початку розмови. За такого віку й обставин краще зберегти хід оформлення: якщо пізніше заговорять про те, що літня жінка не розуміла, що відбувається, буде запис.
— Записуйте, — погодилася Надія Василівна. — А ще довідку підшийте. У лікарні мене оглядали, я попросила окремо вказати, що свідомість ясна. У файлі подивіться, друга зверху.
Ткаченко підвела на неї очі поверх окулярів, потім мовчки дістала аркуш і приєднала до паперів.
Того дня оформили три документи. За заповітом двокімнатна квартира цілком призначалася онукові Максиму Андрійовичу. Борис Леонідович Мельник став виконавцем заповіту й тут-таки підписав згоду — ретельно, зі звичною увагою до кожного підпису.
Слідом Надія Василівна скасувала довіреність, видану Романові рік тому. Тоді йшлося про пенсію, комунальні платежі, довідки. За повсякденними справами вона про цей папір майже забула. Ткаченко пояснила, що відомості про скасування того ж дня потраплять до відкритого реєстру й стануть доступні банкам і нотаріусам. Якщо онук прийде зі старою довіреністю, скористатися нею не зможе.
— Прийде, — впевнено сказала бабуся.
Третім була заява до служби реєстрації нерухомості: перехід права на квартиру не має оформлятися без особистої участі власниці. Як пояснила нотаріус, після внесення відповідної відмітки заяву про угоду за довіреністю повернуть без розгляду.
— Сьогодні ж відвезу, — пообіцяв Мельник, закриваючи теку. — Розписку потім привезу вам.
Біля стійки Надія Василівна дістала гаманець і сама відрахувала мита. Максим потягнувся по гроші, але вона, не дивлячись, відвела ліктем його руку. Навіть цю частину справи залишила за собою…
