Навесні Кравчук покликав Максима до кабінету. На обличчі завідувача трималася рідкісна напівусмішка, настільки незвична, що Максим одразу приготувався до неприємної новини.
— Слухай уважно, Черненку. Провідний центр дитячої хірургії у великому місті. Три місяці стажування. Доповідь на міжнародній конференції. Я відправив твої документи, їх погодили. Дякувати не треба, від цього в мене псується характер.
Максим кілька секунд мовчав.
— Єгоре Матвійовичу, це серйозно. Але батько після інфаркту. Як я його залишу?
— Ти в батька вже спитав? Чи вирішив за нього героїчно поховати свою кар’єру?
Остап Назарович відреагував саме так, як і слід було чекати.
— Збирайся й їдь. Я ще не руїна, щоб син через мене відмовлявся від справи. Якщо що, Савченко з Дариною приглянуть. Вони й так у нас бувають частіше, ніж листоноша.
— Здається, вони давно зробили дублікат ключів, а я пропустив цей момент.
Дарина сказала ще простіше:
— Їдь, Максиме. Роби те, для чого ти потрібен. Ми дочекаємося.
Матвій додав доручення: привезти з великого міста машинку, щоб була на колесах, гуділа й не розвалювалася після першого зіткнення зі стіною.
Три місяці стали перевіркою без гучних обіцянок. Дарина телефонувала не надто часто й ніколи не перетворювала розмову на допит. Вона розповідала коротко, по суті й тепло: Остап Назарович бурчить на погоду, Матвій опановує молоток і вже залишив на пальці вражаючий синець, а сам Остап Назарович назвав це посвятою в майстри. Максим говорив про доповідь, складні операції, втому, про те дивне відчуття, коли тебе нарешті слухають не тому, що треба, а тому, що твій досвід важливий. Між ними не було ображених пауз, докорів і торгу увагою. Було спокійне знання: вдома на нього справді чекають.
Він повернувся іншим. Не лише тому, що стажування додало впевненості й нових можливостей. За ці місяці в ньому остаточно осіло просте розуміння: він більше не зобов’язаний просити пробачення за те, що рятує дітей.
За тиждень після повернення Максим прийшов до Дарини без попередження. Без величезного букета, без завченої промови, без спроби здаватися романтичнішим, ніж він був.
— Дарино, я не вмію красиво говорити. І не хочу зображати людину, якої в мені немає. Мені не потрібна зала на двісті гостей, банкет напоказ і родичі, які рахують виделки. Мені потрібен дім, де не б’ють у спину і розуміють: якщо мене зірвали на операцію, значить, інакше не можна. Якщо ти згодна на таке життя — я готовий.
Вона мовчала. Але це мовчання не було переляком. Радше вона ніби прислухалася до себе, перевіряла, як сказане стає на місце.
— Ти впевнений, що ми не поспішаємо?
— Дарино, мені здається, я все життя йшов до жінки, якій не треба пояснювати, чому в день власного весілля я обрав операційну. Якщо це поспіх, значить, я справді швидка людина.
Вона усміхнулася — тихо, м’яко, майже непомітно.
— Тоді так. Я згодна, Максиме.
У кухонному прорізі з’явився Назар Ігнатійович, який до того надто старанно порався біля плити.
— Дочка в мене самостійна, рішення ухвалює сама, — сказав він із непроникним обличчям. — Але раз сказала «так», додам від себе: за своїх я стою до кінця. Ласкаво просимо в родину, лікарю. І спробуй тільки образити мою дівчинку — знайду хоч під землею.
Він витримав паузу й хмикнув:
— Жартую. Хоча сенс ти зрозумів.
Весілля виявилося таким, про яке Максим колись боявся навіть мріяти: невеликий заміський ресторан, кілька десятків близьких людей, добра їжа, жодних вульгарних конкурсів і показного шуму. Кравчук прийшов із дружиною й урочисто вручив молодятам старий набір хірургічних інструментів.
— Посуд поб’ється, — заявив він. — А пристойний скальпель майже вічний.
Матвій сидів між двома дідами з виглядом людини, яка особисто відповідає за порядок свята. Максим підвівся з келихом, подивився на гостей і раптом зрозумів: за цим столом немає жодного обличчя, від якого треба чекати удару.
— Я не майстер промов, ви знаєте. Скажу тільки одне. Я обіцяю завжди повертатися додому.
Остап Назарович поклав важку долоню йому на плече й довго не прибирав. Збоку це могло здатися звичайним жестом. Для Максима в ньому було більше любові, ніж у довгих урочистих промовах…
