Одного вечора Назар Ігнатійович приїхав до Черненків із пакетом вітамінів для серця. Він запам’ятав назву після випадкової фрази Остапа Назаровича і, як завжди, вирішив питання без обговорень. Батько прийняв пакет, налив гостеві міцного чаю й не став шукати зручної миті.
— Назаре Ігнатійовичу, я тебе поважаю. Тому питаю прямо: який у тебе інтерес до Максима?
Савченко поставив чашку на блюдце.
— Ти, Остапе, стріляєш без попередження.
— Я не на ярмарку, щоб кола намотувати. Відповідь чекаю.
— Добре. Якщо в Максима з моєю Дариною щось вийде, я буду радий. Штовхати їх одне до одного не збираюся, вони дорослі. Але за своїх я стою жорстко. Це не поза, а правило. Максимові не потрібні чужі багатства. Йому потрібна жінка, яка при першому ударі не сховається за материнську спину й не побіжить до запасного виходу. Він уже обпікся. Другий раз я мовчки дивитися не стану.
Остап Назарович довго нічого не говорив. Потім відпив чаю й кивнув.
— Почув. Зрозумів. Запам’ятав.
За місяць Валентина Петрівна попросила Максима зустрітися в невеликій кав’ярні. Він прийшов без бажання й майже не впізнав жінку, яка колись стояла біля ресторану з переможною усмішкою. Навпроти сиділа втомлена, змарніла дама, ніби колишню жорсткість із неї вийняли разом із голосом. Біля дверей вона випадково зачепила офіціанта й раптом вибачилася. Максим від несподіванки ледь не вдавився кавою.
— Я була неправа, — сказала Валентина Петрівна, дивлячись на свої зчеплені пальці. — Не тільки тоді. Усі три роки. Я боялася чужої думки, боялася, що дочка вийде за простого лікаря, а не за людину з грошима й зв’язками. Ця пиха… вона з’їла в мені все людське.
— Як Аліна?
— Поїхала від мене. Зібрала речі. У всьому звинувачує мене, бачити не хоче. Віктор зник, щойно почалися неприємності. Одразу. Навіть пояснювати нічого не став.
Вона підвела очі. У них більше не було колишньої зневаги — тільки втома й пізнє розуміння, яке вже нічого не могло виправити.
— Я не прошу тебе повернутися. І не прошу робити вигляд, ніби нічого не було. Просто… пробач мені, якщо зможеш.
Максим дивився на неї й не відчував перемоги. Колись він думав, що така мить принесе полегшення. Але перед ним сидів не ворог, а людина, яка надто пізно побачила, що накоїла.
— Я не тримаю на вас зла, Валентино Петрівно. Пробачаю — не для того, щоб починати спочатку, а щоб не носити це в собі. Але зустрічей зі мною більше не шукайте.
Аліна з’явилася біля батькового дому за тиждень до від’їзду. У машині лежали валізи. Вона стояла біля хвіртки без сліз, і саме через це здавалася старшою.
— Я їду, Максиме. До подруги в інше місто. Треба зрозуміти, як жити далі. Хотіла попрощатися нормально. Без прохань, без сцен. Пробач мені колись, якщо зможеш.
На ґанок вийшов Остап Назарович. Подивився на неї довго, важко, але вже без злості.
— Живи по совісті, дівчинко. Людей даремно не ламай. Решта наживеться.
— Дякую вам, Остапе Назаровичу, — тихо відповіла вона. — За все.
Машина рушила й скоро зникла за поворотом. Максим прислухався до себе. Ім’я Аліни більше не дряпало. Воно звучало десь далеко, як телефон, що довго дзвонив у порожній кімнаті й нарешті замовк…
