Батько наблизився ще на крок.
— Будь ласка, Еліано. Ти не уявляєш наслідків. Якщо документи з’являться не так і не тоді, як слід, постраждають усі. Зокрема й ти.
— Наслідки переслідують мене від народження. Просто ти волів мовчати про них.
Він відвернувся. Запізніле каяття не давало йому сміливості ні зізнатися, ні захистити мене.
Рейнар заговорив рівно й розважливо, і я здогадалася: він виграє час, дослухаючись до звуків за межами каплиці.
— Ми ввійдемо вдвох. Октавія залишиться тут. Усе, що має значення, буде прочитано після світанку в присутності свідків, а не в темній кімнаті під зброєю найманців.
Тітка видала короткий насмішкуватий зітх.
— Ти певен, що світанок іще належить тобі?
— Я певен, що вам необхідно відчинити двері без обвинувачення у зламі. Особливо якщо знайдені папери стосуються законності спадкування.
Його довід влучив точно. Октавія не могла дозволити собі виглядати викрадачкою документа, здатного змінити порядок при дворі. Їй були потрібні чисті руки — або бодай видимість чистих рук.
Вона глянула на батька, на найманців, потім знову на нас.
— Гаразд. Увійдете разом. Але покваптеся.
Рейнар повернувся до дверей. Вставивши ключ у шпарину, він не став одразу повертати його, а мовчки глянув на мене. Запитання не потребувало слів: чи готова я сама наблизитися до правди, яка могла зруйнувати рештки звичного життя?
Готова я не була. Але кивнула.
Тоді Рейнар поклав мою долоню поверх своєї.
— Поверніть ви.
Метал був крижаним. Октавія мимоволі подалася вперед, батько затримав подих. Я доклала сили. Старий механізм опирався після десятиліть без руху, ніби заіржавіле залізо не бажало розлучатися з прихованою таємницею.
Пролунав сухий клац. У глибині стіни відгукнувся другий, важчий. Після нього залізо піддалося з протяжним скрипом.
Рейнар штовхнув двері. Із темряви вихопилося застояне повітря, що пахло пилом, старим папером і давно згорілим воском. Ми переступили поріг, і він одразу причинив стулку та замкнув її зсередини, на короткий час відділивши нас від тих, хто чекав зовні.
Архів виявився не тісною комірчиною, а забутою палатою. До стелі здіймалися стелажі з папками, вздовж стін стояли скрині з потьмянілою позолотою, кілька портретів ховали сірі полотнища. У центрі стояли великий стіл і згаслий канделябр.
Рейнар запалив свічку. Тремтливе світло дісталося дальньої стіни й вихопило різьблений герб: маленьку корону над трьома переплетеними ліліями. Він не належав ані Ровелям, ані Вейларам.
— Дім Северан, — прошепотів чоловік.
Ми наблизилися до столу. На ньому стояла видовжена скринька зі світлого дерева. Пил лежав товстим шаром, але колись чийсь палець вивів на кришці ім’я: «Аделіна».
— Так звали мою матір.
Останні сумніви зникли. Рейнар обмацав край кришки, знайшов приховану пружину, і скринька відчинилася без ключа.
Коштовностей усередині не було. Там лежали кілька документів, конверт із королівською печаткою, розколотий навпіл медальйон, мініатюрний портрет молодої жінки з моїми очима. Зверху спочивав складений лист. На зовнішньому боці рукою матері було написано: «Моїй доньці — якщо одного дня вона зуміє сюди прийти».
Ноги перестали мене тримати. Я сперлася об стіл, а тоді опустилася на стілець, не пам’ятаючи, як це зробила. Рейнар узяв лист і, не порушуючи печатки, простягнув мені.
— Прочитайте самі.
Папір тремтів у моїх пальцях. Почерк усередині був твердий, ясний і настільки живий, що на мить зникли роки розлуки. Перший рядок я вимовила вголос: якщо лист опинився в доньки, значить, матері не вдалося захистити її до кінця.
Я читала далі, вже не помічаючи ні пилу, ні холоду. Кожне наступне слово повертало жінці з портрета ім’я й водночас відбирало в мене колишню біографію…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
