Колонія загорілася не відразу вся, але й цього виявилося досить. Чорний дим від підпаленого складу стелився низько, змішуючись із запахом паленої гуми, сирого дерева і людського жаху. Сирени вили, але їх заглушали крики, удари, дзвін скла, рев натовпу, що раптово сп’янів від відчуття свободи.
Полковник Соколов сидів у кабінеті начальника і слухав, як валиться установа, яку він приїхав розкривати. Макар був там само. Він зіщулився в кутку, обхопив голову руками і бурмотів щось собі під ніс. Жодного господаря в ньому вже не лишилося. Лише людина, яка побачила, як її влада перетворюється на попіл.
Соколов зрозумів, що розслідування закінчилося. Гірше: він сам став останньою незакритою сторінкою. З вікна було видно, як люди Скіфа нишпорять територією з обличчями, перекошеними люттю. Для них він був ідеальною здобиччю — чужий полковник, що прибув згори, символ тієї самої сили, яку вони тепер топтали чобітьми. Його супровід відрізали біля воріт, місцеві охоронці забарикадувалися в адміністративному корпусі й думали тільки про власні шкури.
Він опинився в пастці.
І серед цього безумства слідча звичка змушувала його шукати не найгучнішого, а найрозумнішого. Хто тут іще міг керувати? Хто не кричав, не біг, не хапався за зброю? Відповідь була одна: Аліна. Тиха жінка із санчастини, про яку надто багато шепотілися і надто мало знали.
Він знайшов її там, де й очікував, — у кабінеті. За стінами ревіла анархія, а всередині пахло спиртом і бинтами. Аліна спокійно перебирала перев’язувальний матеріал, ніби за вікном не валився маленький світ із бетону, дроту і страху.
Її спокій налякав Соколова дужче за крики.
— Вони шукають мене, — сказав він без вступу. Голос його охрип. — Скіф зірвався з ланцюга. Мені потрібен зв’язок із центром. Треба викликати силову групу. У вас є робочий канал.
Аліна повільно повернулася. Погляд її був чистий і порожній.
— Вони не встигнуть, полковнику. І потім, навіщо їм рятувати вас? Для начальства ви будете людиною, яка не впоралася із ситуацією. Зручне формулювання. Загинув під час виконання, під час заворушень. Дуже акуратно.
Вона вказала на стілець.
— Сядьте. Вам потрібне заспокійливе. Ви погано виглядаєте.
Соколов підкорився. Не тому, що довіряв, а тому, що цей кабінет здавався останнім острівцем порядку. Аліна підійшла до шафки, дістала ампулу, шприц, спиртову вату.
— Ви так і не зрозуміли, навіщо приїхали сюди насправді? — спитала вона тихо, протираючи йому шкіру.
— Я приїхав перевірити корупційну схему, яку створив ваш чоловік.
— Ні, — перебила вона. Її голос став холодним, рівним, як край хірургічного інструмента. — Ви приїхали померти там, де п’ятнадцять років тому вбили мого батька…
