Ринок містився в лабіринті вузьких вулиць, де стіни будинків майже торкалися дахами одна одної. Олександр стояв біля входу, прихилившись до обшарпаної стіни. У руках він тримав склянку з гіркою кавою. Повз проходили чоловіки в довгих білих галабеях, жінки, закриті чорною тканиною, і виснажені спекою віслюки, навантажені тюками з вугіллям.
На третій день очікування до нього підійшов підліток у брудній футболці з логотипом футбольного клубу. Хлопець мовчки простягнув засмальцьовану записку. «Іди за мною. Сам». Олександр кинув склянку в сміттєвий бак і пішов слідом за сутулою спиною провідника. Вони петляли провулками, доки шум ринку не перетворився на далекий, ледь чутний гул.
Вони зупинилися біля низьких залізних дверей, пофарбованих у ядучо-зелений колір. Усередині було темно й прохолодно. Пахло старою шкірою й сушеними травами. За низьким столом сидів старий з обличчям, схожим на потріскану кору дуба. Його очі, затягнуті білястою катарактою, здавалися цілком сліпими.
— Гроші, — проскрипів старий ламаною англійською, простягаючи вузьку долоню.
Олександр виклав конверт на стіл. Старий не став їх рахувати. Він просто зважив пачку в руці, а потім сховав її в складках одягу.
— Твою жінку забрали люди з «Групи Чорного колодязя». Це не просто бедуїни. Це ті, хто живе там, куди не їздять патрулі.
Старий дістав з-під столу невеликий предмет і кинув його на дерево. Пролунав легкий сухий стукіт. На столі лежав тонкий плетений браслет. Той самий, куплений за один долар у селі в перший день їхнього кошмару. Нитки вицвіли від поту й сонця, але на одній із намистин збереглася характерна подряпина — Лєна зачепилася ним за дверну ручку в аеропорту.
— Де вони? — Олександр подався вперед, його пальці мимоволі стиснулися в кулаки.
— Вони кочують біля кордону з Суданом. Шукають воду і тих, кого можна продати. Біла жінка для них — тягар, якщо вона не може працювати. Але якщо вона жива, значить, вона знайшла спосіб стати корисною. Або її змусили…
