Старий указав на карту, намальовану вугіллям просто на стіні. Тонка лінія йшла глибоко в безживні піски, де не було ні назв міст, ні позначень доріг. Лише хрестики, що позначали рідкісні пересохлі колодязі.
— Тобі потрібен верблюд і той, хто не боїться кулі в спину. У цьому місті таких двоє. Один із них сидить у в’язниці, другий — на кладовищі.
Олександр узяв браслет зі столу. Холодний пластик намистин обпік долоню. Він вийшов із приміщення, осліплений раптовим полуденним сонцем. У голові пульсувала лише одна думка: вона була тут. У цих пісках, під цим нестерпним небом, вона дихала тим самим розпеченим повітрям.
Він повернувся до хостелу й розклав на ліжку свою карту. Жовта бирка на рюкзаку тьмяно блищала у світлі єдиної лампочки. Олександр дістав ніж і обережно розпоров підкладку рюкзака, дістаючи схованку — останні триста доларів, які він залишив на зворотний квиток.
Тепер зворотного квитка не існувало. Він методично почав складати список необхідних речей: каністри для води, сушені фініки, знеболювальне, ліхтар. Справедливість більше не була питанням закону чи бюрократії. Вона стала питанням витривалості й чистої, концентрованої впертості.
За тиждень він знайшов чоловіка на ім’я Омар. Той був похмурий, пах дешевим тютюном і мав глибокий шрам через усю ліву щоку. Омар подивився на карту, потім на Олександра, і сплюнув на землю густу коричневу слину.
— Ти помреш там за два дні, міський жителю. Пустеля не прощає тих, у кого в голові тільки картинки з журналів.
— Я плачу за твій час, а не за твою думку, — відповів Олександр, дивлячись Омарові просто в очі.
Провідник довго мовчав, перебираючи пальцями чотки з чорного дерева. Потім коротко кивнув.
— Виїжджаємо о четвертій ранку. Якщо відстанеш — я не обернуся.
Уночі Олександрові наснився сон. Він бачив Лєну в їхній старій квартирі. Вона стояла біля вікна й поливала хризантеми. Вода в лійці була чиста, прозора, але щойно вона торкалася землі в горщику, та миттю перетворювалася на сухий, обпікаючий пісок.
Він прокинувся за годину до призначеного часу. Ретельно зашнурував важкі черевики. Перевірив міцність вузлів на рюкзаку. Жовта бирка була на місці — його особистий якір, що зв’язував його з тим світом, де він був людиною, а не тінню в пошуках примари.
Джип Омара, стара, посічена піском «Тойота», чекав на околиці міста. Мотор працював нерівно, викидаючи в передсвітанкові сутінки клуби смердючого диму. Олександр закинув речі в кузов і сів на переднє сидіння.
— Готовий? — спитав Омар, вмикаючи першу передачу…
