Олександр не відповів. Він дивився вперед, де над чорним обрієм почала підніматися тонка, криваво-червона смуга нового дня.
Машина смикнулася й покотилася в бік безкінечних барханів. За годину місто зникло за черговим поворотом скелястого пасма. Навколо лишилася тільки тиша, порушувана лише натужним виттям двигуна й шарудінням піску під колесами. На задньому сидінні, серед каністр і курних мішків, лежав старий, облізлий автомат Калашникова, загорнутий у брудну мішковину. Омар перехопив погляд Олександра й ледь помітно всміхнувся.
— У тих місцях, куди ми їдемо, молитви працюють гірше, ніж свинець. Сподіваюся, ти вмієш не лише дивитися на карту.
Олександр промовчав, стискаючи в кишені вицвілий браслет. Шлях тільки починався, і кожен пройдений кілометр віддаляв його від цивілізації, перетворюючи на того, ким він ніколи не хотів бути. Але вибору в нього не було. П’ять років очікування перетворили його серце на такий самий сухий і твердий камінь, як ті, що валялися обабіч дороги.
Опівдні спека стала нестерпною. Повітря тремтіло над капотом, створюючи ілюзію води на обрії. Омар раптом різко вдарив по гальмах. Машину занесло, піднявши хмару пилу. Провідник вискочив із кабіни, притискаючи приклад автомата до плеча.
— Виходь, — скомандував він пошепки. — Тільки тихо.
Олександр вибрався з машини, відчуваючи, як розпечене повітря обпікає легені. Попереду, за невисоким пагорбом, піднімався тонкий стовп диму. Омар жестом наказав йому лягти на пісок і повзти до вершини. Коли вони дісталися краю, Олександр відчув, як усередині все похололо.
Унизу, в невеликій улоговині, стояли три чорні намети. Поруч із ними метушилися люди в темному одязі. Але увагу Олександра привернуло не це. У центрі табору, прикута довгим ланцюгом до вбитого в землю залізного кілка, стояла жінка. Вона копала яму коротким уламком лопати, рухаючись механічно, наче заведена лялька. Її голова була низько опущена, а на шиї, під палючим сонцем, тьмяно поблискувало щось металеве.
Омар повільно опустив важкий армійський бінокль. Лінзи вкривав густий шар дрібних подряпин, через що зображення по краях сильно мутніло. Він мовчки передав оптику Олександрові, навіть не повернувши голови. Чорний метал корпусу обпікав долоні крізь тонку тканину бавовняної сорочки.
Олександр припав до гумових окулярів. Відстань до табору бедуїнів становила не більше трьохсот метрів по довгому пологому схилу. Жінка продовжувала ритмічно встромляти затуплений уламок лопати в спресований твердий пісок. Її рухи були абсолютно механічними, вона просто перекидала сухий ґрунт з одного місця на інше.
Коротке, нерівно обрубане волосся злиплося від поту й бруду в жорсткий сивий повсть. На її шиї щільно сидів широкий шкіряний нашийник із важким металевим кільцем. Від того кільця тягнувся товстий іржавий ланцюг, наглухо закріплений на глибоко вбитому в землю залізному штирі. Олександр різко подався вперед, зсунувши дрібне гаряче каміння під ліктями…
