Оксана назвала цифри спокійно й роздільно. Галина Василівна повторила їх, ввела суму й довго дивилася на кнопку підтвердження, ніби все ще чекала, що син змінить рішення. Богдан не відвів очей.
За кілька хвилин телефон Оксани подав короткий сигнал. На екрані з’явилося сповіщення про надходження трьохсот тисяч від Галини Василівни Коваль. Оксана відкрила застосунок, перевірила накопичувальний рахунок і лише після цього кивнула чоловікові.
— Усе повернулося.
Свекруха жбурнула свій смартфон на стіл.
— Забирайте свої гроші й вдавіться ними! Більше ноги моєї у вашому домі не буде. Я для вас старалася, а ви зробили з мене злодійку. І ти, Богдане, проміняв матір на цю бухгалтерку й на шмат заліза!
Раніше після таких слів син першим просив пробачення, навіть якщо не був винен. Галина Василівна явно чекала звичної реакції: замовкла й приготувалася прийняти його вибачення. Але Богдан повернувся не до неї, а до дружини.
— Збирай речі, Оксано. Ми їдемо.
За чверть години сумки вже лежали в багажнику старої машини. Свекруха спостерігала за ними з кухонного вікна, всім своїм виглядом зображаючи скривджену гідність. Вона все ще сподівалася, що син зупиниться, повернеться й попросить її не сердитися.
Богдан сів за кермо, завів двигун і не подав навіть короткого прощального сигналу. Дорога до міста минула майже без слів. Він стискав кермо так, що побіліли кісточки пальців, і знову подумки повертався до ранкової сцени. Йому доводилося визнавати, що дружина всі ці роки правильно помічала те, чого він уперто не хотів бачити.
Оксана дивилася на дерева, що миготіли за вікном. День почався зі зникнення річних заощаджень, однак зараз їй було несподівано легко. Вона не тішилася сімейною сваркою й не відчувала тріумфу через власну правоту. Просто гроші повернулися, а разом із ними зникла потреба без кінця доводити чоловікові очевидне. Уперше Богдан сам зупинив матір і не зажадав від дружини поступитися заради видимого спокою. Межа, яку Оксана довго не могла провести словами, нарешті постала сама собою…
