— На датчику могли залишитися ваші сліди, — вела далі Оксана. — Разом із банківськими даними та свідченнями Богдана цього вистачить, щоб розпочати перевірку. Заяву я подам не до найближчого відділку, а до спеціалізованого підрозділу. Там працює людина, яку я знаю з попередньої роботи, і справу не стануть відкладати.
Оксана навмисне перебільшила значення слідів і вигадала впливового знайомого. Вона не знала, чи допоможуть відбитки довести крадіжку, і особистого виходу на потрібний підрозділ у неї не було. Однак звична впевненість головної бухгалтерки зробила її доводи переконливими.
Галина Василівна подивилася на сина, сподіваючись знову перетягнути його на свій бік.
— Богданчику, вона ж навмисне мене лякає. Ти дозволиш їй відправити рідну матір до в’язниці через якусь машину?
Але син дивився на неї з таким холодним відчуженням, якого раніше в його очах не бувало.
— Діставай телефон, мамо, — тихо сказав він. — Відкривай застосунок і повертай гроші. Усю суму. Зараз.
— Синочку, може, хоч п’ятдесят тисяч залишиш? Мені справді потрібен ремонт.
— Усе, — відрубав Богдан.
Голос пролунав так різко, що за вікном зірвався на гавкіт сусідський собака, а дядько Петро урвався на півслові. Галина Василівна остаточно розгубила колишню впевненість. Плечі її опустилися, губи затремтіли від образи й злості.
Вона вийняла з кишені фартуха старенький смартфон, наділа окуляри й почала натискати на екран. Пальці помітно тремтіли. Свекруха важко дихала й шепотіла прокльони, однак тепер ні Богдан, ні Оксана не реагували на цей спектакль.
Застосунок відкривався болісно повільно: за містом зв’язок працював погано. Галина Василівна кілька разів помилилася, повернулася назад і знову ввела дані. Кожна зайва секунда посилювала напруження. Нарешті на екрані з’явилася форма нового переказу, і свекруха сердито зажадала продиктувати номер рахунку…
