Я запізнилася на день народження чоловіка, а почувши, як він говорить про мене з друзями, розвернулася й зателефонувала юристу

Він довго мовчав. Тітка Галя за його плечем нібито поралася зі столом — протирала його, але насправді тільки те й робила, що слухала.

— А який хліб можна брати? Бородинський? — запитав нарешті Бондар.

— Можна.

У понеділок він прийшов у нічну зміну. Тітка Галя вручила йому рукавиці.

— Бережи спину, директоре. І вивчи нарешті: ліворуч батон, праворуч нарізний.

Рекламна зйомка, що відбулася після жовтневого бенкету, виявилася страшнішою за суд: студія, біле тло, лампи й фотограф, хлопчик років двадцяти п’яти.

Я прийшла в тій самій чорній сукні. Стала там, де мене поставили.

— Тетяно Василівно, візьміть коровай, — запропонував цей добрий хлопчик. — Тримайте перед собою, трохи нижче. Якраз прикриє.

Він показав на живіт.

Ноги стали ватяними, і я мало не пішла. Усе знайоме вже поверталося: закритися, сховатися за чужою спиною. Якщо спини немає — хоча б за короваєм.

Але минулого тижня я підвелася з-за столу перед сорока людьми. Невже перед одним хлопчиком не вистою?

— Ні. Коровай буде збоку, на долоні. Затуляти ним нічого не потрібно. Фотографуйте мене такою.

Він зробив знімок і повернув екран до мене.

Десять років я не бачила себе всю. Тільки плечі на фотографіях, крадькома відображення у вітрині. А тут була велика жінка зі світлим волоссям, ямочками на щоках, круглими плечима. Повні руки тримали коровай. Вона усміхалася.

Гарна. Без застереження про вагу. Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, за що ненавиділа її десять років.

Тепер червень. Вивіска «Таня пече» світиться на сорока шести пекарнях — три ми відкрили навесні. На всіх щитах я в чорній сукні, усі сто чотири кілограми, цілком. Рекламники запевняли, що продажі покотяться вниз. Вони зросли на третину.

Мені надходять листи від жінок. Одна написала: «Тетяно Василівно, побачила вашу рекламу й купила сукню без рукавів. Уперше за дванадцять років».

Інша: «Таню, дякую. Сьогодні на вулиці їла морозиво, не ховалася. Мій назвав мене жирною. Я йому ваш плакат показала: „Он жирна, у неї сорок шість пекарень. А в тебе що?“»

Стягувальної білизни я позбулася — викинула її. Першого дня, коли вдихнула на повні груди, у мене відразу запаморочилося в голові. Скільки повітря! Десять років я обходилася половиною вдиху.

Купила сукню — червону, без рукавів. Більше не шукала чорної.

— Вам дуже личить, — сказала продавчиня.

Жодних застережень щодо моєї статури не прозвучало.

Тепер за столом я їм, навіть якщо мене бачать інші. Учорашній десерт, замовлений у ресторані, я з’їла весь: озиратися не стала жодного разу. Це нікого не вбило.

Бондар четвертий місяць тягає мішки. Кажуть, спина зміцніла. Тітка Галя роботою задоволена.

— Безтолковий, зате старається, — каже вона.

Через увесь цех лунає його звернене до мене вітання:

— Доброго ранку, Тетяно Василівно.

Я відповідаю кивком. Розмовляти нам більше немає про що. Під час перерви я іноді помічаю: він сидить на мішку й крадькома їсть свою буханку.

Нещодавно вранці я зняла халат із великого дзеркала в спальні. Десять років тримала його закритим. Стала перед ним на повний зріст і довго дивилася.

Мої плечі. Повні сильні руки, дрібні опіки від дек. Живіт, стегна, тонкий білий слід операції на шиї. Ямочки на щоках. Усі сто чотири кілограми — мої.

Чотири міста отримують їжу з моїх рук. Цим тілом заплатила за життя. У ньому простояла біля печі тридцять років, втратила двох дітей, перенесла операцію, створила сорок шість пекарень. Ніколи не траплялося, щоб тіло мене підвело.

Зраджувала його я сама — щодня, коли ховала, втягувала, стягувала й соромилася.