На п’ятому місяці живіт уже неможливо було приховати. У транспорті мені поступалися місцем, продавчині усміхалися, незнайомі жінки питали термін. Роман запропонував зробити об’ємне УЗД у приватній клініці, щоб краще роздивитися дітей.
— Навіщо так дорого? — спитала я. — Можна й у звичайній лікарні.
— Мої діти мають отримувати найкраще, що я можу їм дати, — відповів він із такою серйозністю, що я не стала сперечатися.
У клініці було тихо, пахло чистотою й дорогими засобами. На екрані я вперше побачила обличчя дітей — ще не обличчя у звичному сенсі, але вже обриси: носик, лоб, маленький кулачок. Один ворушився, другий лежав спокійно. Лікарка казала, що обидва розвиваються добре. Роман знову стиснув мою руку до болю. Коли йому показували оченята, носик, пальчики, він тільки кивав і шепотів: «Угу». Очі в нього почервоніли.
На зворотному шляху він майже не розмовляв. Уже біля дому раптом зупинив машину на узбіччі й вимкнув двигун. Я насторожилася.
— Що сталося?
Він сидів, вчепившись у кермо, і дивився перед собою.
— Оксано, мені треба сказати тобі правду.
Серце вдарило так сильно, що я почула цей удар.
— Яку правду?
— Я збрехав тобі про колишню дружину. Вона не пішла до іншого. Тобто… все було не так. Я сам її вигнав, бо вона не могла народити.
Я не відразу зрозуміла, що він сказав. Він продовжив глухо, ніби слова давалися через силу:
— Я казав собі, що діти не головне, але це була брехня. Вона не вагітніла. Ми сварилися. Потім вона все-таки знайшла іншого і народила. Тоді я вирішив, що річ була не в ній, що вона просто не хотіла дітей від мене.
Він закрив обличчя руками. У машині стало душно.
— Отже, ти знав, як це буває, — вимовила я. — Знав, як боляче жінці чути такі речі. І все одно зробив із нею те саме, що зробили зі мною?
Він не відповів.
— А зі мною навіщо одружився? Ти ж теж знав, що я, за словами лікарів, не можу мати дітей.
— Бо ти була першою, хто сказав мені: діти не повинні бути мірилом сім’ї. Я хотів повірити, що можна жити інакше.
— А тепер я вагітна.
Він підвів на мене почервонілі очі.
— Тому я й кажу. Не можу більше приховувати це. І мені байдуже, як ці діти з’явилися. Вони мої. Я не питатиму, і ти не питай.
Слова вдарили майже фізично.
— Що означає — як з’явилися?
— Нічого. Давай просто залишимо минуле.
— Романе, скажи прямо. Ти думаєш, вони не від тебе?
Він мовчав так довго, що відповідь уже була не потрібна. Потім завів машину.
— Поїхали додому. Тобі не можна сидіти на холоді.
Тієї ночі ми обоє не спали. Лежали поруч, розділені темрявою і фразами, які вже не можна було забрати назад. Я дивилася в стелю й відчувала страшенну втому. Все життя мені доводилося щось доводити: що я хороша дружина, що не винна, що можу бути потрібною, що гідна любові. І ось тепер, коли всередині мене росли двоє дітей, я знову мала доводити, що не зробила нічого поганого…
