Від того дня я почала танути. Живіт ріс, а я сама худла, ніби вагітність забирала не тільки сили, а й здатність жити спокійно. Їжа стала прісною, сон — коротким і тривожним. Мама, яка приїхала до мене, одразу помітила:
— Що з тобою? Ти сама на себе не схожа.
— Вагітність, — відповіла я.
— Двійня — це не жарти. Бережи себе. Народити раніше терміну — великий ризик.
Я кивнула. Коли мама йшла, вона затримала мою руку у своїй.
— Доню, я вірю: все, що ти раніше вистраждала, не минуло дарма. Ці діти — твоя нагорода. Не відганяй від себе радість.
— Добре, мамо.
Але радість не слухалася. Вона приходила на хвилину, коли я бачила на екрані два серцебиття, і відразу відступала перед страхом. Я дедалі частіше думала про Назара. А чи була проблема тільки в мені? Його хтось обстежував? Ні. Тоді він сказав, що не бачить сенсу, адже лікарі вже знайшли причину в мені. Його мати повторювала те саме. А я повірила. Найзручніше було звинуватити жінку, і звинуватили мене.
Якщо тепер я вагітна, отже, можливо, дев’ять років мене ламали через чужу або спільну біду. Ця думка різала серце, як тонке скло. Я ненавиділа себе за довірливість, за покірність, за те, що дозволила їм переконати мене у власній неповноцінності. Але повернути ті роки було неможливо.
Потім прийшов інший страх: а що, як Роман теж думає, що я завжди могла народити? Що, як він вирішить, ніби я щось приховувала, грала, обманювала? Що більше я намагалася розібратися, то глибше провалювалася. Одного разу мені наснилося, що він кидає на стіл заяву про розлучення і каже, що не стане ростити чужих дітей. Я прокинулася з мокрою подушкою. Роман спав поруч, його обличчя в місячному світлі здавалося старшим і жорсткішим. Я хотіла торкнутися його плеча, але не змогла.
Я вирішила з’ясувати, хто ця жінка. Не в Романа — він усе одно міг збрехати. У неї. Але я не знала ні імені, ні номера, не встигла роздивитися аватар. Залишалося чекати наступного повідомлення або дзвінка. І дивно: наступні тижні минули спокійно. Телефон майже не дзвонив, на балкон він більше не виходив, додому повертався раніше. Іноді приносив фрукти або щось солодке.
— Не купуй, у мене все одно немає апетиту.
— Ти можеш не хотіти, — відповідав він, розкладаючи покупки. — Але дітям потрібне харчування.
Ззовні життя знову ставало схожим на нормальне. Усередині я все одно чекала удару. Намагалася переконувати себе, що гормони роблять мене підозрілою, що повідомлення могло бути злим жартом, що минулий шлюб залишив у мені забагато страху. Але заспокоїтися не виходило.
На свята приїхала моя двоюрідна сестра Леся, яка працювала у великому місті. Ми зустрілися в кафе, і я, не називаючи імен і подробиць, розповіла їй про свої сумніви.
— Оксан, ти просто божеволієш від вільного часу, — сказала вона різко, але без злості. — Я працюю до ночі, мені б виспатися, а ти сидиш і розбираєш чоловічі таємниці.
— Роман хороший, — заперечила я.
— Хороший — це коли поруч із ним спокійно. Якщо ти весь час перевіряєш, чекаєш підступу, значить, він не дає тобі головного.
Ця фраза застрягла в мені. Річ була не тільки в мені й не тільки в минулому. Роман справді залишав зачинені двері: телефон, розмови, недомовленість. А за зачиненими дверима уява завжди малює найгірше…
