Життя без прикрасВід того дня я почала танути. Живіт ріс, а я сама худла, ніби вагітність забирала не тільки сили, а й здатність жити спокійно. Їжа стала прісною, сон — коротким і тривожним. Мама, яка приїхала до мене, одразу помітила:
— Що з тобою? Ти сама на себе не схожа.
— Вагітність, — відповіла я.
— Двійня — це не жарти. Бережи себе. Народити раніше терміну — великий ризик.
Я кивнула. Коли мама йшла, вона затримала мою руку у своїй.
— Доню, я вірю: все, що ти раніше вистраждала, не минуло дарма. Ці діти — твоя нагорода. Не відганяй від себе радість.
— Добре, мамо.
Але радість не слухалася. Вона приходила на хвилину, коли я бачила на екрані два серцебиття, і відразу відступала перед страхом. Я дедалі частіше думала про Назара. А чи була проблема тільки в мені? Його хтось обстежував? Ні. Тоді він сказав, що не бачить сенсу, адже лікарі вже знайшли причину в мені. Його мати повторювала те саме. А я повірила. Найзручніше було звинуватити жінку, і звинуватили мене.
Якщо тепер я вагітна, отже, можливо, дев’ять років мене ламали через чужу або спільну біду. Ця думка різала серце, як тонке скло. Я ненавиділа себе за довірливість, за покірність, за те, що дозволила їм переконати мене у власній неповноцінності. Але повернути ті роки було неможливо.
Потім прийшов інший страх: а що, як Роман теж думає, що я завжди могла народити? Що, як він вирішить, ніби я щось приховувала, грала, обманювала? Що більше я намагалася розібратися, то глибше провалювалася. Одного разу мені наснилося, що він кидає на стіл заяву про розлучення і каже, що не стане ростити чужих дітей. Я прокинулася з мокрою подушкою. Роман спав поруч, його обличчя в місячному світлі здавалося старшим і жорсткішим. Я хотіла торкнутися його плеча, але не змогла.
Я вирішила з’ясувати, хто ця жінка. Не в Романа — він усе одно міг збрехати. У неї. Але я не знала ні імені, ні номера, не встигла роздивитися аватар. Залишалося чекати наступного повідомлення або дзвінка. І дивно: наступні тижні минули спокійно. Телефон майже не дзвонив, на балкон він більше не виходив, додому повертався раніше. Іноді приносив фрукти або щось солодке.
— Не купуй, у мене все одно немає апетиту.
— Ти можеш не хотіти, — відповідав він, розкладаючи покупки. — Але дітям потрібне харчування.
Ззовні життя знову ставало схожим на нормальне. Усередині я все одно чекала удару. Намагалася переконувати себе, що гормони роблять мене підозрілою, що повідомлення могло бути злим жартом, що минулий шлюб залишив у мені забагато страху. Але заспокоїтися не виходило.
На свята приїхала моя двоюрідна сестра Леся, яка працювала у великому місті. Ми зустрілися в кафе, і я, не називаючи імен і подробиць, розповіла їй про свої сумніви.
— Оксан, ти просто божеволієш від вільного часу, — сказала вона різко, але без злості. — Я працюю до ночі, мені б виспатися, а ти сидиш і розбираєш чоловічі таємниці.
— Роман хороший, — заперечила я.
— Хороший — це коли поруч із ним спокійно. Якщо ти весь час перевіряєш, чекаєш підступу, значить, він не дає тобі головного.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.