Після тієї ночі я майже перестала спати. Роман сяяв, будував плани, говорив про ліжечка, лікарів, харчування, а в мене в голові крутилося одне: чому саме зараз? Дев’ять років із Назаром — і нічого. Діагнози, лікування, слова лікарів про мізерні шанси. Я змирилася, поховала в собі бажання стати матір’ю. І раптом, щойно вийшовши заміж за іншого чоловіка, вагітнію так швидко, ніби всі попередні вироки нічого не варті.
Я читала статті ночами, поки Роман спав. Одні писали, що психологічний стан впливає на зачаття. Інші — що іноді причина буває в несумісності партнерів. Треті говорили про дивовижні випадки, коли жінці ставили майже безнадійний діагноз, а потім наставала вагітність. Що більше я читала, то менше розуміла. Наука, доля, помилка лікарів, інший чоловік — усе змішалося в один клубок.
Найбільше я боялася, що Роман думає про те саме. Що він усміхається, гладить мене по плечу, купує вітаміни, а всередині сумнівається: чиї це діти? Від страху я стала спостережливою до хворобливості. Якщо він затримувався на десять хвилин, я вже вигадувала пояснення. Якщо виходив із телефоном на балкон, серце починало калатати. Якщо екран спалахував від повідомлення, я дивилася на нього надто пильно.
Одного разу вночі, коли він спав, а телефон лежав на тумбочці, я тихо взяла його в руки. Спробувала пароль — дата його народження. Не підійшло. Моя дата — теж ні. На третій спробі він уві сні повернувся, і я від жаху ледь не впустила телефон. Поклала назад і довго лежала, відчуваючи, як шалено калатає серце. Після цього стало ще гірше: я вже знала, що здатна на вчинки, за які сама себе зневажаю.
Тітка Галина приїхала провідати мене й усе охала, сплескуючи руками:
— Ну треба ж, Оксаночко, одразу двійня! Оце тобі й доля. Роман чоловік дорослий, надійний, тебе любить. Тепер у тебе життя влаштувалося.
Я усміхалася, кивала, погоджувалася. А всередині все було натягнуте, як струна. Хотілося повірити тітці, хотілося сісти в це тепле слово «влаштувалося» і більше не думати. Але думки поверталися.
На плановий огляд Роман пішов зі мною. Під час УЗД лікарка показувала на екрані дві маленькі тіні, казала, що серцебиття добре, розвиток відповідає терміну. Роман тримав мене за руку так міцно, що пальцям було боляче. Потім, уже біля лікарні, він раптом сказав, що придумав імена. Я зараз не пам’ятаю, які саме. Пам’ятаю тільки сонце, його щасливу усмішку і себе поруч — жінку, яка дивилася на цю людину й намагалася переконати себе: він добрий до мене, він хоче цих дітей, може, цього досить.
Але досить не було. На четвертому місяці Роман знову був у душі. Телефон, забутий на журнальному столику, коротко дзенькнув. Я глянула машинально — і побачила початок повідомлення: «Ти впевнений, що живіт у твоєї дружини від тебе?»
Я завмерла. Мабуть, цілу хвилину стояла, не кліпаючи. Потім узяла телефон і спробувала ввести пароль. Помилка. Ще раз — помилка. Пальці стали крижаними. Я поклала апарат на місце й сіла на диван, ніби нічого не сталося.
Роман вийшов, витираючи волосся. Узяв телефон, подивився на екран — і обличчя його змінилося. Усього на секунду, але я встигла побачити. Він перевернув телефон екраном донизу.
— Робота дістала, — кинув він.
— Справді?
Він промовчав. Увечері знову вийшов на балкон говорити. Я дивилася в телевізор і не чула жодного слова. Коли він повернувся, спитала:
— Хто дзвонив?
— Клієнт.
— Жінка?
Він затримав подих.
— Так.
— Про що говорили?
— У справах.
— Романе, ти від мене щось приховуєш?
Він подивився прямо, майже втомлено.
— Ні.
Я не стала продовжувати. Але знала: повідомлення надіслала жінка. Вона знала про мою вагітність. Вона натякала на найстрашніше. І отже, між ними було щось таке, чого я не розуміла і чого боялася зрозуміти…
