За три місяці ми розписалися. Великого весілля не влаштовували: просто реєстрація, потім вечеря в ресторані для найближчих. Мої батьки помітно пожвавішали, батько вперше за довгий час дивився на мене без того важкого жалю, від якого мені завжди хотілося сховатися. Невістка теж стала привітнішою — ніби разом із моїм заміжжям з її плечей зняли неприємний обов’язок терпіти мене поруч.
Роман Степанович дав моїм батькам велику суму. За нашими мірками — майже статок. Мама потім прошепотіла, що відкладе ці гроші для мене, про всяк випадок. Я попросила її залишити все собі. Мені не хотілося брати. Після всього, що зі мною було, я почувалася так, ніби будь-яка допомога робить мене ще слабшою й залежнішою.
Після весілля я переїхала до чоловіка. Квартира в нього була простора, трикімнатна, без показної розкоші, зате чиста, тепла й доглянута. Він пояснив, що двічі на місяць приходить жінка для прибирання, а решту він звик робити сам. Це мене здивувало. У домі Назара мені постійно навіювали, що я нездара, навіть на кухню свекруха пускала мене з таким виглядом, ніби я збираюся зіпсувати родинну святиню.
— Я хочу навчитися готувати, — сказала я Романові в перші дні.
Він знизав плечима й усміхнувся:
— Учись. Тільки не муч себе. Не вийде сьогодні — вийде завтра.
Перший місяць минув тихо. Роман ішов рано, повертався зазвичай надвечір. Я прибирала, дивилася передачі, гортала рецепти, пробувала готувати супи, запіканки, прості салати. Іноді він запрошував друзів, і тоді я накривала на стіл, хвилюючись так, ніби складала іспит. Гості хвалили їжу, казали Романові, що йому пощастило: молода дружина, гарна, спокійна, хазяйновита. Він тільки усміхався, але в тій усмішці я бачила гордість.
І все ж одна дрібниця не давала мені спокою. Роман ніколи не залишав телефон без нагляду. Він не ховав його демонстративно, не здригався від кожного дзвінка, але апарат завжди був у нього під рукою: у кишені, поруч із тарілкою, на тумбочці біля ліжка. Навіть на зарядку він ставив його зі свого боку.
Одного разу він був у душі, і телефон задзвонив. Я взяла його тільки для того, щоб віднести чоловікові. На екрані майнуло сповіщення з месенджера, жіночий аватар, короткий рядок, який я не встигла прочитати. Я крикнула:
— Ромо, тобі дзвонять!
Він вибіг майже відразу, мокрий, з рушником на плечах, і забрав телефон так поспішно, що я мимоволі відступила.
— Дурниця, якась реклама, — сказав він, не дивлячись мені в очі.
Тоді я не надала цьому великого значення. Ну подзвонив хтось, ну поспішно взяв. Не можна ж будувати підозри на порожньому місці. Але потім, коли все пішло інакше, я згадувала той мокрий слід на підлозі, його різкий рух і те, як швидко згас екран у його долоні…
