Ця цифра обірвала торг. Роман опустився назад, і його обличчя потемніло. Такої суми в нього не було, а позичати її заради лота, який раптом перестав бути зручною здобиччю, він не міг. Молоток ведучого вдарив тричі. Млин дістався анонімному покупцеві.
Катерина сиділа нерухомо, її губи зблідли. Їхній спектакль обернувся публічним провалом. А я вперше за довгий час відчула не бажання помститися, а спокійне задоволення: справедливість іноді говорить тихо, але її чують усі.
Наступного ранку мала відбутися офіційна зустріч з інвестором. День видався дощовим. Біля будівлі адміністрації блищав мокрий асфальт, по карнизах стікала вода. Роман і Катерина приїхали на чорному позашляховику. Він був у бездоганному костюмі, вона — у строгій дорогій сукні. Після вчорашнього удару вони трималися напружено, але ще сподівалися все виправити. Для них таємничий благодійник був прикрістю, а великий представник бізнесу — можливістю. Вони напевно повторювали про себе свої аргументи, згадували, кому що доручили сказати, які цифри показати і де усміхнутися, щоб сумніви виглядали недоречними. Їм здавалося, що головна розмова ще попереду, і вони, як і раніше, зможуть керувати нею так само впевнено, як керували вчорашніми людьми.
У переговорній кімнаті вже сиділи міський голова, його заступники й учасники проєкту. На столі лежали папки, схеми, роздруківки з цифрами. Рівно о десятій двері відчинилися, і ввійшов Владислав — високий, стриманий, у темному діловому костюмі. Він зупинився біля дверей. Роман і Катерина перезирнулися: вигляд у нього був саме такий, яким вони уявляли людину із серйозної компанії.
А потім увійшла я.
На мені був темно-синій брючний костюм, біла шовкова блузка й годинник без зайвого блиску, але очевидно дорогий. Волосся було гладко вкладене, хода — спокійна. Не дивлячись на скам’янілі обличчя Романа й Катерини, я пройшла до місця на чолі столу й сіла туди, де чекали головного інвестора.
Тиша стала майже відчутною фізично. За вікнами стукав дощ. Міський голова переводив погляд із мене на Романа, не розуміючи, що відбувається. Катерина прочинила рота, але не вимовила ні слова. Роман вчепився в підлокітники так, що побіліли пальці. У його очах майнуло впізнавання, а за ним — страх. Не той показний переляк, який швидко ховають за гучним голосом, а справжній, оголений і безпорадний. Він уже зрозумів не лише те, хто сидить перед ним, а й те, скільки слів було сказано ним без обережності, скільки зневаги показано людині, яка весь цей час мовчала.
Я поклала на стіл тонку папку…
