— Доброго ранку, шановні колеги. Перепрошую за невелику зміну формату зустрічі. Мене звати Дарина Андріївна Ковальчук. Я генеральна директорка холдингу «Щедрий колос». Пропоную почати.
У цю мить Катерина ніби осіла зсередини. Перед нею була вже не «Даринка-зубрилка» у смішній, як їй здавалося, сукні, а людина, від рішення якої залежало їхнє майбутнє.
Я не підвищувала голосу й не тішилася їхнім переляком. Помста рідко буває гідною метою. Мені потрібен був результат. Тому я говорила рівно, не дозволяючи ні давньому болю, ні свіжому роздратуванню керувати мною. У цьому спокої був мій захист: якби я почала кричати, вони могли б списати все на особисту образу, але цифри, фотографії й документи не залишали їм такого зручного виходу.
— Перш ніж ви представите проєкт, — сказала я, дивлячись на Романа й Катерину, — я поділюся тим, що побачила за цей тиждень. Не в презентаціях, а на вулицях.
Я відкрила папку. Там лежали фотографії: бібліотечний дах до ремонту, старий комп’ютерний клас, зарослий парк, розбитий вхід до будинку ветеранів. Поруч — документи, підготовлені нашою службою безпеки: відомості про фірми, через які виводилися кошти, сумнівні договори, розрахунки, що показували, яку частину майбутніх інвестицій планували відвести вбік.
— Наш холдинг справді має намір збудувати переробний завод, — провадила я. — Місто отримає робочі місця, податки й довгострокову підтримку. Але ми не працюємо з людьми, які починають співпрацю з обману. Ваші матеріали, Романе, вводять партнерів в оману.
Міський голова зблід і спробував заговорити про непорозуміння. Я зупинила його жестом…
