Я вирішила піти без прощань. У гардеробі, коли вже накидала на плечі старий плащ, до мене долинули голоси з-за повороту. Катерина й Роман говорили впівголоса, певні, що поруч нікого немає.
— Ми висимо на волосині, ти розумієш? — зло прошипів Роман. — Якщо приїжджий інвестор не вкладе гроші, нам кінець. Уся надія на завод. Голову міста я майже переконав, лишилося красиво зіграти перед гостем із великого міста.
— Не сіпайся, — роздратовано відповіла Катерина. — Презентація готова, люди розставлені, усі говоритимуть те, що треба. Звідки він дізнається, скільки коштів ми заберемо собі?
— Головне, щоб керівник цього «Щедрого колоса» повірив. Такий шанс удруге не випаде.
Я завмерла, тримаючись за дерев’яну вішалку. Повітря навколо стало важким, як перед грозою. «Щедрий колос» був моїм холдингом. Той самий інвестор, якого вони збиралися зачарувати й обдурити, — це була я.
На вулицю я вийшла вже іншою людиною. Нічний холод швидко змив з обличчя рештки розгубленості. Я йшла до готелю порожніми вулицями й відчувала, як образа поступається місцем холодній ясності. Вони не просто принизили колишню однокласницю. Вони хотіли влізти в справу, яку я будувала роками, і зробити це з тим самим самовдоволенням, з яким колись висміювали чужу бідність.
У номері я довго стояла біля вікна. Перша думка була різкою: вранці прийти в адміністрацію, назвати себе, покласти на стіл докази, розірвати їхні плани на шматки й змусити все місто побачити, хто вони такі. Але гнів, навіть справедливий, рідко допомагає ухвалити правильне рішення. Поступово я заспокоїлася. А що, як не квапитися? Що, як дозволити їм розкритися повністю, а мені самій побачити місто без красивих доповідей і показових маршрутів?
На світанку я зателефонувала своєму заступникові…
