Після суду Оксана подала на розлучення з Богданом, який відбував покарання. Максима стала виховувати сама. З матір’ю перший час спілкувалася лише за потреби: короткі повідомлення, стримані відповіді, жодної колишньої невимушеності. Надія Андріївна не могла змусити себе говорити інакше. Іноді їй здавалося, що слідство вона витримала легше, ніж потребу продовжувати стосунки після нього.
Приблизно за два місяці донька зателефонувала з проханням привезти Максима. Сказала, що хлопчик сумує і не розуміє, чому тепер бачить бабусю рідше. Надія Андріївна довго не могла зважитися. За іменем онука відразу поставав увесь колишній сімейний уклад, повертатися до якого вона не була готова.
Але Максим не брав участі ні в розрахунках дорослих, ні в їхньому обмані. Позбавляти його бабусі через біль, завданий батьками, було б несправедливо. Зрештою Надія Андріївна погодилася.
Оксана привезла сина, сама до квартири не піднялася. Залишилася біля під’їзду, в машині. Вочевидь, розуміла: для матері навіть її присутність у тому місці, де все сталося, поки що може виявитися надто важкою. Надія Андріївна не стала запрошувати її. Сьогодні вона могла віддати цей день онукові, на більше сил іще не було.
Із Максимом гралися, гуляли у дворі. Надія Андріївна приготувала улюблені млинці, слухала його безкінечні розповіді. Він говорив про нових друзів, про заняття, про те, як мама тепер читає йому перед сном, бо тата вдома більше немає. Засумувавши за бабусиною увагою, квапився розповісти все одразу й сам перескакував з одного на інше.
Потім Максим несподівано спитав: «А тато скоро повернеться?»
Надія Андріївна відчула, як важко дібрати слова, у яких вистачило б правди й не було зайвої жорстокості до дитини.
— Тато зараз далеко, Максиме. Йому ще багато чого треба зрозуміти й багато чого навчитися, перш ніж вийде повернутися.
Хлопчик трохи подумав і знову заговорив про свої справи. Вона не стала додавати пояснень, яких він поки що не просив. Просто й далі слухала, радіючи його близькості й водночас розуміючи, скільки запитань йому ще доведеться поставити дорослим.
Увечері, проводжаючи онука до машини, Надія Андріївна вперше за довгий час поговорила з донькою віч-на-віч. Оксана дивилася вниз.
— Дякую, що дозволила йому приїхати.
— Він ні в чому не винен. Я бачитимуся з ним. Але це не означає, що в нас із тобою все повернулося на колишнє місце.
— Я розумію, мамо. Не чекаю, що ти одразу пробачиш. Може, взагалі не зможеш. Дякую хоча б за те, що ми не втратили можливість тебе бачити.
Надія Андріївна не стала обіцяти того, чого не відчувала. З часом зустрічі ввійшли у звичку: раз на тиждень або два, з Максимом, ненадовго. Між матір’ю й донькою лишався обережний, стриманий зв’язок. Його підтримували насамперед заради хлопчика, без розмов про те, що колись усе неодмінно забудеться.
Тамара Іванівна дізналася подробиці вже після суду. Під час обідньої перерви вони сиділи з чаєм, і колега довго хитала головою.
— Відчувала ж, Надю, що щось негаразд. Добре, що ти тоді вночі сама поїхала. Не стала більше чекати.
Надія Андріївна гірко всміхнулася.
— Може, мене якраз Оксанині слова й підштовхнули. Про вік і мої скарги. Якби не почула цього вкотре, ще терпіла б. Виходить, байдужість змусила подбати про себе, коли турботи я так і не дочекалася.
Павло після всього, що сталося, змінився. Не відразу навчився говорити про почуття, але став частіше питати, як дружина почувається, і чекати відповіді. Перед важливими рішеннями тепер радився. Продав стару машину, додав частину особистих заощаджень і спрямував гроші на погашення того самого кредиту під заставу квартири. Намагався якнайшвидше зменшити зобов’язання, які взяв на них обох без розмови з нею.
Пережите змусило подружжя побачити одне одного інакше. Там, де раніше роками вистачало мовчазного сусідства, з’явилися розмови. Спільна біда не зробила минуле безневинним, однак дозволила їм стати ближчими, ніж вони були в довгі спокійні роки.
Приблизно за рік після суду Павло заговорив про це за вечерею.
— Я все повертаюся до тієї ночі. Якби ти лишилася вдома, випила таблетку, вирішила почекати, як я зазвичай тобі радив… Навіть думати страшно, що було б далі.
— Я теж згадую, — відповіла Надія Андріївна. — Мабуть, тоді просто скінчилося терпіння. Більше не могла чекати, коли хтось помітить, що мені зле, і дозволить зайнятися собою.
Здоров’я поступово відновлювалося. Після припинення дії препарату організмові знадобилося кілька місяців, щоб прийти до норми. Спина майже перестала боліти. Надія Андріївна й далі працювала бухгалтеркою, але тепер дозволяла собі відпочинок і вихідні, не мучачись думкою, що колегам без неї буде важче закінчити звіт.
Страховий договір вона розірвала. Не хотіла зберігати поліс, із яким виявилася пов’язана така страшна частина її життя. Увечері сиділа на колишній кухні під старим годинником. Камеру з нього прибрали після суду, годинник залишився на місці.
Іноді Надія Андріївна дивилася на нього й згадувала не запис, а ту ніч, коли сама взяла документи й викликала машину. Уявлення про сім’ю, яке здавалося непорушним, не витримало того, що відкрилося пізніше. Але тоді, ще нічого не знаючи, вона все-таки наважилася не залишатися наодинці з болем до ранку й не чекати чужої участі. Саме це рішення вона тепер пам’ятала особливо ясно.
