Я отримала посаду з окладом у мільйон, але оголосила родині про своє звільнення. Ранок, що зірвав усі маски

Я розумію, що вже пізно. Просто… не ненавидь мене, гаразд? І пробач, якщо зможеш.

Марина довго мовчала. Потім сказала дуже тихо, але чітко. — Я тебе не ненавиджу, Артеме.

Я просто тебе більше не кохаю і не поважаю. Це різні речі. Ненависть — це ще почуття.

А в мене до тебе вже нічого немає. Вона розвернулася й пішла до виходу. Більше вони не розмовляли особисто.

За півтора місяця рішення набрало чинності. Артем і Людмила Петрівна з’їхали. Речами чоловіка Марина не цікавилася.

Усе, що він не забрав за відведений час, було запаковано й передано через транспортну компанію за адресою, яку вказав його адвокат. Квартира спорожніла. Стала надто великою, надто тихою, надто її.

Марина купила новий диван. Світло-сірий, дуже м’який, без підлокітників, замість того, який так любив Артем. Поміняла штори.

Замість важких портьєр, які обирала свекруха, повісила легкі, майже прозорі, що пропускали багато світла. А ще вона нарешті купила ту кавомашину, про яку мріяла чотири роки, але не брала, бо дорого і Артем казав, що це понти. Тепер щоранку вона варила собі каву із запахом лісового горіха й кориці просто тому, що може.

Іноді вечорами вона телефонувала мамі. — Ну як ти там, директорко?

— завжди починала мати з усмішкою в голосі. — Втомлююся, але щасливо втомлююся, — відповідала Марина.

— А ти як? — А я пишаюся. Дуже.

Одного разу, вже глибокої осені, Марина стояла біля вікна й дивилася, як падає перший сніг. Телефон лежав поруч. На екрані світилося непрочитане повідомлення від колеги.

«Марин, ти йдеш завтра на корпоратив? Там буде новий артдиректор, симпатичний, самотній, очі як у цуценяти. Тобі точно треба розвіятися».

Марина усміхнулася. Відповіла коротко: «Піду. Подивимося, що за цуцик».

Вона не квапилася. Не шукала нового кохання. Не намагалася забутися.