Тиждень тягнувся в’язко. Діана писала з колишньою награною турботою: як спалося, що їла, чи не привезти супу. Я дякувала й відмовлялася. Кирило дзвонив коротко, холодно, знову пропонував перевіритися. Я відповідала, що здорова.
Зі Світланою ми гуляли в парку, як раніше. Вона слухала мене, потім казала:
— Тримайся рівно. Не виправдовуйся. Ти доросла, ясна, сильна. Вони це знають, тому й поспішають.
Я кивала. Усередині міцніла спокійна впертість, яка вже не раз витягувала мене з найтяжчих років.
Потім уночі прийшло нове сповіщення.
Коридор. Рух.
Я відкрила камеру.
У кадрі була Діана з високим худим чоловіком. Вона водила його моєю квартирою, показувала кімнати. Він фотографував, щось вимірював, робив нотатки в блокноті.
Вони зупинилися біля вікна.
— Місце хороше, планування вдале, — сказав чоловік.
— Піде швидко, — відповіла Діана. — Щойно оформимо опіку.
Я сиділа на краю ліжка в будинку біля води й чула власне серце.
Опіка. Продаж.
Вони вже вважали мій дім своїм.
Уранці я знову зателефонувала Ользі. Ми вирішили скласти все в окрему папку: запис, журнал Гліба, інформацію про чоловіка, якщо вдасться встановити, хто він. І знову — тиша. Жодних звинувачень уголос.
За кілька днів від Діани прийшло голосове повідомлення. Я не стала слухати, просто зберегла файл. Потім з’явилося повідомлення:
«Ірино Вікторівно, давайте в неділю зберемося всією родиною. Буде мама, брат, тітка з дядьком. Треба спокійно обговорити важливі питання. І візьміть, будь ласка, документи на будинок біля води. Ми допоможемо вам усе розкласти по папках».
Я прочитала й відчула, як усередині стало зовсім тихо.
Наступний пункт їхнього плану.
Я відповіла: «Буду».
У неділю я прийшла до Кирила опівдні. Діана відчинила двері в бездоганній сукні й з такою домашньою усмішкою, ніби ми збиралися не обговорювати моє життя, а пекти пиріг.
У вітальні сиділи її мати, брат Роман, тітка Інга й дядько Леонід. Кирило стояв біля вікна, напружений, із бігаючим поглядом.
— Ірино Вікторівно, як добре, що ви прийшли, — проспівала Діана. — Проходьте. Ми тут по-родинному.
Мені запропонували вино. Я попросила води.
Обід минув під голос Діани. Вона говорила про плани, про роботу Кирила, про ремонт, про майбутні покупки. Я їла мало, слухала більше. Відзначала, хто киває, хто дивиться вбік, хто вже наперед готовий підтвердити все, що буде потрібно.
Після десерту Діана поклала долоні на стіл.
— Раз ми тепер одна родина, є питання, яке більше не можна відкладати. Ми з Кирилом дуже непокоїмося за Ірину Вікторівну.
Усі обличчя повернулися до мене.
— Останнім часом вона багато що плутає, — провадила Діана м’яко. — Встановлює камери, боїться переслідування, забуває розмови, підозрює близьких людей. Це тривожно. Ми хочемо допомогти.
Її мати важко зітхнула.
— У віці таке трапляється. У нас теж у родині було. Коли людині вчасно допомагають, усім легше.
— Я не плутаю дні, — сказала я спокійно. — А камери — питання безпеки.
Діана подивилася на мене з майже ніжним жалем…
