— Поки що ні. Але може статися.
— Зрозумів, Ірино Вікторівно. Одразу телефонуватиму.
Після цього почалося чекання.
Найважче було не з’ясовувати стосунки. Не бігти до сина. Не кричати. Не вимагати пояснень. А чекати, коли чужа самовпевненість зробить зайвий крок.
І він стався швидко.
За два дні я була в магазині. Звичайний ранок: молоко, крупа, яблука, хліб. Телефон завібрував. Сповіщення: рух у вітальні.
Я відкрила застосунок.
На екрані була Діана.
Сама.
Вона повільно пройшла кімнатою, відчинила буфет, дістала папки й почала фотографувати документи. Потім зайшла до спальні, розчинила шафу, знайшла шкатулку. Взяла золоту каблучку — подарунок мого чоловіка — і поклала до сумки.
Я стояла між стелажами, а візок із продуктами відкотився вбік. Руки тремтіли. Але в голові було напрочуд ясно: це вже не передчуття. Це доказ.
Увечері зателефонував Кирило.
— Мамо, Діана каже, ти її уникаєш. Вона до тебе з добром, а ти поводишся так, ніби вона ворог.
— Кириле, як вона сьогодні потрапила до моєї квартири?
Він замовк.
— Що?
— Вона була в мене вдень. Відчиняла буфет, фотографувала документи, взяла каблучку зі шкатулки. Як вона зайшла?
Пауза стала важкою.
— Вона заходила по книжку, яку ти їй давала. Ти просто забула.
— Я не давала їй книжок. І в мене стоять камери.
Тепер замовк він.
— Камери? Мамо, це вже ненормально. Стежити за родиною?
— Ненормально — заходити до чужої квартири й брати чужі речі.
— Ти стала підозрілою. Може, тобі справді варто поговорити зі спеціалістом? Вік, утома…
— Це не підозрілість. Це безпека.
— Ти себе накручуєш. Діана хоче допомогти.
— Допомога не приходить потай із чужим ключем.
Я поклала слухавку. Ми все одно не почули б одне одного.
Записи я відразу надіслала Ользі: вітальня, спальня, шкатулка, документи, дата й час. За кілька хвилин вона зателефонувала.
— Чудово. Обличчя видно, дії видно, час є. Гліб підтвердить вхід. Головне — не зривайся. Нехай продовжують. Що більше вони зроблять, то міцнішою буде наша позиція.
— Мені хочеться кричати.
— Саме цього від тебе й чекають. Жінку, яка кричить, легко назвати неврівноваженою. Жінку з відео, журналами й висновками — вже складніше.
Після розмови я заварила звичайний чорний чай і довго сиділа на кухні. Дихала. Дивилася на чашку. Вчилася не хапатися за телефон.
Нехай думають, що я нічого не бачу.
А я бачила все….
