— запитав інший голос.
— Я вже підводжу її до думки, що вона втомилася. Що їй потрібна допомога. Трохи часу — і вона сама підпише. Не можна тиснути надто різко. Усе має виглядати як турбота.
Грюкнули двері. Кроки стихли.
Я лишилася біля умивальника, тримаючись за холодний край.
У грудях стало порожньо.
Це вже не були ревнощі. Не була образа матері на нову жінку в житті сина. Це був план. Чіткий, холоднокровний план: переконати мене, що я більше не здатна розпоряджатися собою.
Після весілля я поїхала до будинку біля води. Сиділа на терасі, слухала прибій і довго думала. Не металася, не плакала, не шукала виправдань. Думала дуже спокійно.
Я не жертва. Не придаток до сина. Не стара річ, яку можна прибрати в дальній кут.
Я людина. У мене є воля. Пам’ять. Право.
Я зателефонувала Ользі Равіній — юристці, яка багато років тому допомагала мені впорядковувати справи після смерті чоловіка.
— Ольго, мені потрібна допомога, — сказала я.
І розповіла все: дивні чаї, млосність, розмови про вік, ключі, пропозицію оформити Кирила другим власником, почуту на весіллі розмову.
Ольга слухала, не перебиваючи. Коли я закінчила, вона відповіла коротко й жорстко:
— Ірино, захищатися треба зараз. Самих слів недостатньо. У суді тебе легко спробують виставити тривожною, скривдженою, розгубленою. Потрібні докази. Камери. Записи. Журнал відвідувань. Підтвердження твоєї дієздатності. І тиша. Нехай думають, що все йде за їхнім сценарієм.
— Я зрозуміла.
— І жодних підписів. Жодних довіреностей, тимчасових угод, сімейних папірців. Без мене ти не підписуєш нічого.
Тієї ночі я довго не йшла з тераси. Вода за деревами була темна, небо — чисте. Я більше не вмовляла себе бути зручною.
Уранці я відкрила ноутбук і почала збирати свій щит.
Спершу написала список: камери, замки, порядок допуску, журнал у чергового, контакти для термінових сповіщень. Усе по пунктах, сухо й ясно, як робочий план: що купити, кого викликати, що перевірити.
Я замовила шість маленьких бездротових камер зі звуком і хмарним зберіганням. За кілька днів вони були в мене. Пів дня я ходила квартирою зі стільцем і викруткою, вибираючи місця, де пристрої не впадатимуть в око.
У вітальні камера сховалася за рамкою.
На кухні — на верхній шафі.
У спальні — серед книжок на високій полиці.
У їдальні — у великому горщику з рослиною.
У кабінеті — за корінцями старих томів.
Біля входу — всередині корпусу датчика диму.
Я перевірила зображення, звук, спрацювання на рух, сповіщення. Усе працювало. При несанкціонованому вході сигнал мав надходити мені, Ользі й у поліцію.
Із замками я теж не стала чекати. Викликала майстра. Попросила зробити так, щоб верхній замок ззовні виглядав як колишній, але фактично вже нічого не відчиняв, а новий стояв нижче й не кидався в очі.
Один старий ключ я залишила там, де Діана могла знайти його, якщо знову полізе в мої речі. Нехай думає, що доступ у неї є. Їй потрібна була впевненість — я вирішила дати їй цю впевненість.
Потім я спустилася до Гліба.
— Від сьогодні записуйте всіх, хто піднімається до мене, — сказала я. — Повністю. Ім’я, документ, час. Особливо Діану Мельникову і тих, хто буде з нею.
Він уважно подивився на мене.
— Щось сталося?
