Одного разу ми зі Світланою сиділи в мене на кухні. Я розповідала їй про нові розмови з сином — начебто обережні, але дедалі наполегливіші. Подруга слухала мовчки, потім сказала:
— Отак це й робиться. Без скандалу. Без крику. По краплі. Щоб у якийсь момент ти сама сказала: я втомилася, я не даю собі ради, нехай хтось вирішує за мене.
— Я розумію, — відповіла я. — Але не знаю, як зупинити це і не втратити Кирила.
— Межі. І жодних її напоїв. Узагалі нічого. Ні чаю, ні лимонаду, ні супу, ні «корисних» настоїв.
Я кивнула. Це було перше ясне правило, за яке можна було вхопитися.
За два тижні Діана прийшла без попередження. У руках тримала пакет.
— Я була поруч, купила вам фрукти, молоко, хліб. Подумала, раптом знадобиться.
— Дякую, — сказала я й поставила пакет на стіл, не запрошуючи її проходити.
Але вона зайшла сама. Пройшла до вітальні, провела долонею по полиці.
— Гарно у вас. Тільки речей надто багато. Вам справді не важко?
— Ні.
Вона усміхнулася так, як усміхаються дитині, яка ще не зрозуміла очевидного.
Після її відходу Світлана сказала:
— Ірино, це не турбота. Це полювання. Кирило осліп. Ти не маєш права осліпнути разом із ним.
Увечері зателефонував син.
— Мамо, чому ти така холодна з Діаною? Вона хвилюється. Каже, ти її уникаєш.
— Кириле, відповідай мені: як вона потрапляє до моєї квартири, коли мене немає?
На тому кінці дроту стало тихо.
— Що?
— У неї є ключ?
— Вона заходила по книжку, яку ти їй обіцяла.
— Я не давала їй жодних книжок.
Кирило важко видихнув.
— Мамо, ти останнім часом стала забувати. Може, тобі справді варто перевіритися?
Ось воно.
Слово лягло точно туди, куди його заздалегідь готували.
Забувати.
— З пам’яттю в мене все гаразд, — сказала я. — І з головою теж.
Ми попрощалися сухо.
Потім минув місяць. Діана й далі писала і дзвонила з майже діловою регулярністю. Я відповідала ввічливо, але від зустрічей відмовлялася дедалі частіше. Усередині в мене збирався важкий щільний клубок. Я ще не знала, як його назвати, але вже розуміла: варто мені зірватися, закричати, звинуватити — і все обернеться проти мене. Скажуть: нерви, вік, підозріливість.
Того дня я повернулася із занять, поставила сумку в передпокої, заварила звичайний чорний чай і щойно сіла, як зателефонував Кирило.
— Мамо, — почав він швидко, ніби боявся, що передумає. — Ми з Діаною вирішили одружитися.
Я помовчала.
— Коли?
— За три місяці. Буде невелике святкування, тільки близькі. Ми дуже хочемо, щоб ти прийшла. І ще треба обговорити деякі організаційні моменти.
— Які саме?
— Краще при зустрічі. У суботу прийдеш? Діана все розповість.
Я подивилася у вікно. У дворі було спокійно: сусідка гуляла з собакою, двірник повільно згрібав листя, хтось ніс пакет із магазину. Ззовні все лишалося звичним. А всередині в мене стало холодно, як перед грозою.
— Прийду, — сказала я.
І зрозуміла: тепер усе піде швидше. Треба встигнути поставити свої межі до того, як інші поставлять їх за мене.
У суботу ми зі Світланою приїхали до Кирила. Діана зустріла нас усмішкою господині, хоча квартира належала не їй. На столі вже лежала папка.
— Ми вирішили зареєструвати шлюб за три місяці, — сказала вона. — Хочемо маленьке свято, тільки для своїх. Місце майже вибрали, музику теж. Сукню знайшла дуже вдалу: стриману, але дорогу. І ми хотіли попросити вас допомогти з витратами. Хоча б частково. Ви ж мама нареченого.
Я подивилася на Кирила. Він мовчав, але дивився на мене з надією.
Я завжди відкладала для сина. На хворобу, на ремонт, на важкі часи, на його старт, на його безпеку.
— Я допоможу, — сказала я. — Нехай у вас усе буде гарно.
Діана усміхнулася м’яко й переможно.
— Це дуже по-родинному, Ірино Вікторівно.
Далі все закрутилося швидко. Місце, гості, квіти, фотограф, музика, оформлення, дрібниці, які непомітно тягнуть гроші й сили. Діана всім керувала. Кирило світився. Я переказувала кошти, погоджувалася, мовчала.
І дедалі сильніше відчувала: мене відсувають до краю, але роблять це під усмішки й розмови про турботу.
Весілля вийшло бездоганним. Квіти, музика, світла доріжка, гарні келихи, правильні промови. Кирило був щасливий і трохи розгублений. Діана мала такий вигляд, ніби весь цей день був заздалегідь прорахований до хвилини й не мав права минути інакше.
Фотограф попросив нас обійнятися. Я усміхалася заради сина. Не хотіла, щоб колись на знімках він побачив моє занепокоєння.
Після одного з тостів я вийшла поправити помаду. У кімнаті поруч із умивальниками одна кабінка була зачинена, за перегородкою чулися жіночі голоси. Один із них належав Діані.
— Я тобі кажу, це найкраще вкладення, — промовила вона тихо, але весело. — Кирило м’який, а в його матері є що взяти. Квартира дорога, будинок біля води, заощадження. І головне — крім Кирила в неї нікого.
— А якщо вона впиратиметься?
