— Ірина чудово дає раду і з домом, і з документами, і з власним життям.
— Я ж не сперечаюся, — усміхнулася Діана. — Просто людина іноді сама не помічає, як утомлюється. Роки беруть своє.
Роки.
Вона вимовляла це слово обережно. Не грубо, не різко. Майже лагідно. Але щоразу після таких фраз мені здавалося, ніби в мене з-під ніг потроху висипають землю, щоб я сама засумнівалася, чи міцно стою.
Невдовзі й Кирило заговорив чужими словами.
— Мамо, ти певна, що тобі самій нормально? — запитав він якось. — Діана хвилюється. Високий поверх, ліфт, мало що.
— Я живу так багато років.
— Може, на майбутнє подумати про щось менше?
— На яке майбутнє?
Він відвів погляд.
— Ну… коли стане важче.
— Коли саме?
Він не відповів.
Кілька разів Діана запрошувала мене «просто посидіти по-жіночому». Кирило був на роботі, вона готувала, у квартирі пахло куркою, овочами й спеціями. На столі стояв лимонад у високих склянках — надто солодкий, із ледь помітною гіркотою.
— Ви все ще ходите на заняття тричі на тиждень? — запитувала вона з турботливим виразом обличчя. — Обережніше. В однієї моєї знайомої літня родичка впала на тренуванні, потім довго відновлювалася.
— Я займаюся обережно.
— Усе одно організм уже не той.
Потім вона нахилилася до мене ближче, ніби говорила про щось довірливе:
— А ви не думали оформити Кирила другим власником квартири? Просто формально. Про всяк випадок. Він молодший, із паперами й банками швидше розбереться. Вам же самій буде спокійніше.
Мене ніби крижаною водою облило.
— Мені це не потрібно.
Діана усміхнулася, але її очі на мить потемніли.
— Подумайте. Ми ж свої. Хочемо, щоб усе було під контролем.
Після обіду вона знову заварила трав’яний чай.
— Для травлення і сну. Ви ж казали, що погано спите.
Я цього не казала.
Я спала нормально.
Але вона вимовила це так упевнено, що я на секунду розгубилася. Раптом казала й забула? Сама ця думка налякала мене сильніше, ніж її чай.
Я зробила кілька ковтків. Гіркота була помітніша, ніж уперше. За пів години мене повело. У роті пересохло, в голові закрутилося, до горла підступила нудота.
— Я викличу вам машину, — сказала Діана. — За кермо вам не можна.
І тієї миті за кермо мені справді було не можна.
У машині я відкрила телефон. Там були фотографії з групи, де ми гуляли вранці, голосові від Світлани, нагадування про запис у салон, список покупок. Звичайні дрібниці мого звичайного життя. Справжнього. Мого. І мені стало легше. Я не була безпорадною. Не була самотньою. Не була людиною, яку вже можна списати.
Але тиск не припинявся.
Повідомлення вранці, дзвінки ввечері, запитання про здоров’я, продукти, платежі. Коли я сказала Кирилові, що після Діаниних напоїв мені стає зле, він утомлено зітхнув:
— Мамо, не накручуй себе. Вона старається для тебе….
