— запитала вона м’яким голосом. — На високому поверсі? Вам не тривожно? Не важко?
— Мені зручно, — відповіла я. — Я працюю, сама воджу машину, ходжу на заняття, зустрічаюся з друзями. У мене нормальне активне життя.
— Звісно, — Діана співчутливо кивнула. — Просто у вашому віці іноді спокійніше, коли поруч є хтось. Про всяк випадок.
Мені було шістдесят. Не дев’яносто. Не сто. Я не була лежачою хворою і не втрачала пам’ять. Але в її інтонації вже прозвучало: «ви можете не розуміти, але вам важко».
— Я даю собі раду, — сказала я.
— Тепер ми поруч, — промовила вона з м’якою усмішкою. — Ми ж родина.
Три місяці стосунків — і вже родина.
Світлана ледь помітно повернула голову до мене. У її погляді було коротке попередження: будь уважніша.
Після вечері Діана підвелася.
— Зараз заварю чай. Особливий збір. Дуже добре допомагає заснути й заспокоює.
Вона принесла чотири кухлі. Запах був дивний: м’ята, гіркота і ще щось важке, неприємне, невловиме. Я зробила кілька ковтків із чемності. Світлана лише пригубила. Кирило випив майже одразу й сказав, що смак незвичний.
Діана стежила за нами надто пильно.
Приблизно за пів години в мене запаморочилося в голові. Спершу трохи, ніби від утоми, потім кімната почала повільно хилитися набік.
— Кириле, я поїду додому, — сказала я. — Втомилася.
Світлана відвезла мене.
— Вона мені не сподобалася, — сказала подруга вже в ліфті. — І чай її теж. Ти відчула?
Я кивнула, але обговорювати не стала. Не хотіла починати знайомство з обвинувачень. Не хотіла ставати матір’ю, яка наперед відкидає вибір сина.
Потім Діана почала з’являтися в моєму житті дедалі частіше.
Вранці приходило повідомлення: «Як ви спали?»
За день: «Я поруч, можу забігти на хвилинку».
Потім: «Вам не важко самій носити продукти?»
Або: «Ви точно не забули оплатити рахунки? Зараз стільки всього, легко щось проґавити».
Слова здавалися турботливими. Але всередині вони лишали зовсім інше відчуття.
Це була не участь. Це було спостереження. Ніби мене вивчали, відзначаючи місця, де можна натиснути.
Коли Діана приходила до мене разом із Кирилом, вона вже з порога починала оглядати квартиру.
— У вас так просторо, — казала вона, проводячи пальцем по рамі картини. — Напевно, важко все це утримувати. Кімнати, прибирання, платежі, ремонт.
— Я даю собі раду.
— У певному віці краще, коли навколо менше речей. Простіше й безпечніше.
Одного разу Світлана почула цю розмову й не витримала:
