Я не стала зупиняти невістку, коли дізналася про її візит до квартири, бо була готова до такого повороту

Чай.

Перед очима відразу постали вечори в Кирила, коли Діана з дбайливою усмішкою ставила переді мною кухоль трав’яного настою. «Щоб краще спалося», «для тиску», «щоб нерви не пустували». Після цих чаїв у мене паморочилося в голові, нудило, тіло ставало слабким, а думки розповзалися, як мокрий папір. Тоді я сварила себе за недовірливість. Думала: вік, утома, ревнощі, образа на те, що син тепер належить не тільки мені.

Ні.

Це була не підозріливість.

Діана ходила моєю вітальнею й далі говорила:

— На меблях і прикрасах уже можна непогано заробити. Але квартира — це зовсім інший рівень. Якщо все правильно оформити, нам вистачить надовго. Вона не зможе чинити опір. Коли отямиться, всі папери будуть готові.

Вона завершила дзвінок і на мить завмерла посеред кімнати. На її обличчі з’явилася усмішка — вдоволена, майже дитяча, як у людини, яка певна, що виграла.

І тільки тоді по моїй щоці скотилася сльоза.

Не через диван. Не через вази. Не через гроші.

Я плакала через зраду. Через те, що мій син впустив у наше життя жінку, здатну на таке. Через те, що я сама стільки разів зраджувала власне чуття, намагаючись бути розумною, терпимою, «хорошою». Мені здавалося, що я несправедлива, що перетворююся на ту саму важку свекруху, яка не може прийняти нову жінку поруч із сином.

А Діана Мельникова тим часом спокійно вибудовувала план: обікрасти мене, позбавити права розпоряджатися собою і, як тепер стало ясно, труїти.

Я подивилася на годинник. П’ята двадцять п’ять.

Поліція вже мала їхати. Ольга була на зв’язку. Ще трохи — і цей ранок стане початком кінця.

Але перш ніж він завершився, пам’ять повернула мене назад. Мені треба було пройти весь шлях заново, зрозуміти, в який момент мене — шістдесятирічну вдову, жінку, яка сама виростила сина, сама працювала, сама купила житло й побудувала своє життя, — спробували перетворити на безпорадну стару, яку можна відсунути вбік.

Усе почалося за кілька місяців до того.

Кирило зателефонував мені в салон, куди ми зі Світланою ходили щочетверга. Це був наш маленький ритуал: волосся, манікюр, кава й розмови про тиждень, про здоров’я, про книжки, про всілякі дрібниці, з яких і складається нормальне життя.

— Мамо, — голос у сина був схвильований, майже хлоп’ячий. — Я маю тобі дещо розповісти. У мене є жінка. Її звати Діана. Ми зустрічаємося три місяці. Здається, у нас усе серйозно.

Я усміхнулася, хоча всередині відразу заворушилася звична материнська тривога.

— Тоді познайом мене з нею. Приходьте в суботу, я накрию стіл.

— Давай краще в мене, — швидко відповів Кирило. — Діана хоче сама приготувати.

Коли я прибрала телефон, Світлана подивилася на мене поверх окулярів.

— Син закохався?

— Схоже на те, — сказала я. — Подивимося.

У суботу ми зі Світланою приїхали до Кирила з тортом і пляшкою доброго вина. Двері відчинила Діана.

Вона виявилася молодшою, ніж я уявляла. Висока, доглянута, з рівним макіяжем і усмішкою, яку ніби довго репетирували перед дзеркалом. Дорогий костюм сидів ідеально, волосся лежало волосина до волосини, жести були плавні й вивірені.

— Ірино Вікторівно! — Діана обійняла мене надто міцно для першого знайомства. — Нарешті ми побачилися. Кирило стільки про вас говорив.

Квартира сина змінилася. На дивані лежали нові подушки, на полицях з’явилися свічки з густим солодким запахом, у кутках стояли рамки, яких раніше не було. Стіл був сервірований так бездоганно, ніби його готували не до вечері, а для фотографії: однакові келихи, серветки, підставки, ідеально розкладені прибори.

Кирило вийшов із кухні щасливий, із трохи розгубленим обличчям.

— У нас запіканка, салат, картопля в духовці. Майже все готове.

Ми сіли до столу. Їжа була гарна, але прісна. Я похвалила її, бо бачила, як син чекає мого схвалення — так само, як у дитинстві чекав, коли принесе зі школи малюнок.

Діана говорила легко й багато. Розповідала про роботу, про плани відкрити свою справу, про те, як їй пощастило зустріти Кирила. Потім розмова непомітно повернулася до мене.