відчинити він уже нічого не міг.
Пізніше, коли я переглядала запис, побачила те, чого тієї миті не помітила. Один із чоловіків присів біля нижнього замка й за кілька секунд упорався з ним якимось інструментом. Ключ Діані був потрібен лише для годиться. Насправді двері зламували.
У передпокої спалахнуло світло. Усі четверо зайшли всередину.
Я вивела на екран вітальню.
Діана зупинилася в центрі кімнати й окинула її поглядом. Вона дивилася не на чужий дім, не на місце, де прожито більшу частину мого життя, а на набір речей, які можна розібрати, оцінити й продати. Її очі швидко ковзнули по дивану, столу, картинах, вазах, книжкових полицях. Чоловіки мовчали, чекаючи команди.
— Починайте з дивана, — розпорядилася вона. — Потім стіл. Вази пакуйте окремо, обережно. Вони дорого коштують.
Один із чоловіків насупився.
— А господиня точно в курсі?
Діана різко повернулася до нього.
— Господиня тут я. Свекруха давно все переоформила. Їй самій уже важко цим займатися. Так усім спокійніше.
Їй важко.
Ці слова я чула від Діани багато разів. Раніше вона вимовляла їх м’яко, ніби турбувалася про мене. Тепер у її голосі не лишилося навіть тонкого шару вдавання.
Інший чоловік попросив показати папери. Діана вийняла з сумки аркуш, майнула ним перед його обличчям і тут же сховала назад.
— Усе оформлено. Працюйте швидше. Треба закінчити, поки сусіди не почали виходити.
Вона не знала, що вже запізнилася.
Камери записували кожен рух і кожен звук. Ба більше, систему було налаштовано так, що при вході без мого дозволу сповіщення автоматично надходило моїй юристці Ользі Равіній і в поліцію. Сигнали вже пішли.
Один чоловік нахилився до дивана. Другий почав розмотувати ремені. Діана тим часом відчинила буфет і взялася порпатися в шухлядах. Вона перебирала мої папки, старі квитанції, конверти, фотографії так упевнено, ніби давно вирішила: усе це належить їй.
Потім вона пішла до спальні.
Камера показала, як Діана відчинила шафу, дістала шкатулку, підняла кришку й вийняла кольє — подарунок мого чоловіка на річницю. Вона піднесла прикрасу до світла, вдоволено всміхнулася й сунула її до кишені.
У дверях спальні з’явився один із чоловіків.
— Тут багато речей. Усе забирати?
— Усе, що можна продати, — відповіла вона, навіть не озирнувшись. — Їй це вже ні до чого.
Вона сказала це так буденно, ніби мене давно не існувало. Ніби моє життя вже скінчилося, а все, що від нього лишилося, можна запакувати в коробки.
Я сиділа на ліжку в будинку біля води, тримала телефон обома руками й слухала важкий, спокійний шум прибою. Серце билося часто, але не від жаху. Радше від напруженого чекання. Я так довго готувалася до цієї хвилини, що тепер могла тільки дивитися, як правда сама виходить на світ.
Діана повернулася до вітальні, дістала телефон і набрала когось.
— Я вже всередині, — сказала вона. — Так, ключ підійшов. Ні, її немає вдома. Вона, як завжди, поїхала до води. Швидко все вивеземо.
Вона помовчала, слухаючи співрозмовника.
— З чаєм не вийшло. Вона перестала пити те, що я їй даю. І з цукром теж не спрацювало — майже не з’являється в квартирі. Але це вже неважливо. Зараз заберу цінне, а потім доб’ємо через опіку. Кирило взагалі нічого не тямить. Підпише все, що скажу.
Діана коротко засміялася.
— Спершу, звісно, сіпатиметься. Потім заспокоїться. Куди він піде? У неї нікого, крім нас.
Я так стиснула телефон, що пальці заболіли….
