Діана підвела підборіддя.
— Власниця — я. У мене довіреність.
— Покажіть.
Вона дістала зім’ятий аркуш і спробувала показати його здалеку, але поліцейський узяв папір і уважно подивився.
— Підпис не збігається. І печатка з помилкою.
Діана зблідла.
— Ви нічого не розумієте. Це сімейна справа.
— Сімейні справи не вирішують зламом дверей, — спокійно відповів він.
На її руках клацнули кайданки.
Один із чоловіків затрусився:
— Я просто працюю. Мене найняли.
— Розберемося.
Я сиділа на ліжку в будинку біля води й дивилася, як їх виводять повз камеру біля ліфта. Сусіди прочиняли двері. Хтось шепотівся. Хтось знімав на телефон.
Руки в мене тремтіли. Але всередині було тихо.
Не радість. Не тріумф.
Просто правда нарешті стала на ноги.
За хвилину зателефонувала Ольга.
— Усе бачила. Записи вже збережено. Пишемо заяви по всіх епізодах: проникнення, викрадення, підробка документів, отруєння, тиск із метою оформлення опіки. Завтра засідання щодо запобіжного заходу. Тобі треба бути там. Вони мають побачити живу, ясну жінку, а не той образ, який Діана намагалася створити.
— Я приїду.
Уночі я майже не спала. Уранці вдягла сірий костюм, білу блузку, закриті туфлі. Волосся вклала просто. До папки поклала висновок спеціаліста, звіт лабораторії, банківські документи, роздруківки сповіщень, записи з камер.
У коридорі суду пахло пилом і дешевою кавою. Світлана була поруч — мовчазна, надійна, як поручень на слизьких сходах.
На другому боці коридору я побачила Кирила. Він мав змучений вигляд: червоні очі, пом’ята сорочка, обличчя людини, у якої раптом обвалилася вся картина світу.
Він підійшов.
— Мамо, — сказав майже пошепки. — Я не розумію. Її затримали. Що відбувається?
