— Бригада завтра. О сьомій ранку.
Матвій надіслав Кирилові коротке повідомлення:
«Завтра о 7».
Відповідь прийшла майже відразу:
«Буду о 6».
Але вони приїхали раніше.
О пів на шосту Матвій уже не спав. Він сидів у майстерні біля вікна.
До будинку під’їхали два автомобілі з вимкненими фарами: білий мікроавтобус і темна машина. Артур відчинив вхідні двері й впустив двох людей у медичній формі. Один ніс складні ноші, в другого були папка й шприц.
— Дійте швидко, поки він не прокинувся й не почав ставити запитання, — розпорядився Артур.
— Він нагорі, у спальні, — сказала Марина. — Спить міцно. Часу вистачить.
Кроки рушили сходами.
Кирила ще не було.
До шостої лишалося пів години.
І ці пів години треба було витримати самому.
Матвій узяв планшет і вийшов на сходовий майданчик.
Унизу завмерли всі четверо: Марина на сходах, Артур позаду, двоє у формі біля дверей.
— Доброго ранку, панове, — спокійно сказав Матвій. — Зарано ви для планового візиту. А для крадіжки зі зломом виглядаєте надто офіційно.
— Тату, будь ласка, спускайся без сцен, — заговорила Марина. — Тобі зле. Тобі потрібна допомога. Ми ж усе обговорювали.
— Обговорювали? Знаєш, Марино, мені здається, ми одне одного погано зрозуміли. Давай освіжимо пам’ять.
Він натиснув на екран.
Із динаміка планшета по всьому будинку пролунав голос Марини:
— Я більше не можу, Артуре. Набридло усміхатися, зображати турботливу доньку…
Потім голос Артура:
— За таку суму Корнєєв напише що завгодно.
І знову Марина:
