Краще за багатьох.
Залишалося сорок вісім годин.
Камера записала нову розмову ввечері. Марина дізналася від когось із сусідів, що Тамара зв’язувалася з Кирилом, і зажадала пришвидшитися.
— Не четвер. Субота.
Артур почав заперечувати, але вона різко перебила:
— У суботу вранці тут має бути приватна медична бригада. О сьомій. Поки він сонний і не пішов нагору. Зробимо вигляд, що в нього напад агресії. Я поставлю собі кілька синців на руках, лишу подряпину на шиї. Скажемо, що він кидався на нас. Оформлюємо екстрену госпіталізацію, потім одразу подаємо заяву. Поки Кирило схаменеться, тато вже буде в пансіонаті під наглядом.
Матвій скопіював записи на три носії. Один сховав у майстерні, другий поклав у внутрішню кишеню, третій глибокої ночі відніс Тамарі через задній двір.
У п’ятницю вранці прийшов Корнєєв.
Матвій спустився до нього, старанно човгаючи ногами й удаючи, що плутається в словах.
— Матвію Сергійовичу, давайте трохи поговоримо. Просто формальність. Скажіть, який зараз рік?
— Дві тисячі двадцять п’ятий. Якщо я, звісно, нічого не пропустив, поки спав.
— Добре. А день тижня?
— П’ятниця. Хоча в цьому будинку дні тепер відрізняються тільки тим, наскільки голосно Марина грюкає дверима.
— Розумію. Давайте перевіримо увагу. Віднімайте від ста по сім.
— Сто. Дев’яносто три. Вісімдесят шість. Сімдесят дев’ять. Сімдесят два. Далі до від’ємних дійдемо чи для вашого висновку вже досить?
Корнєєв насупився й кинув короткий погляд на Марину, що стояла у дверях.
Матвій подумав: «Дивиться так, ніби годинник, який він вважав безнадійним, раптом пішов точніше за новий».
— Ви почуваєтеся вдома в безпеці, Матвію Сергійовичу?
— В оточенні такої турботи я просто зобов’язаний почуватися як у фортеці. Або як у камері. Залежить від кута зору.
Матвій ледь помітно всміхнувся.
Корнєєв кашлянув і пішов на кухню з Мариною й Артуром.
Камера в годиннику записала все.
— Виражені порушення мислення, підозрілість, маячні реакції, небезпека для себе й оточення. Висновок для суду буде готовий.
Артур передав йому конверт.
Марина сказала:
