— Тридцять п’ять мільйонів. Непогано за пів року.
Артур кинувся вгору.
— Стій, — Матвій підняв руку. — У мене три копії. Одна в Тамари, друга вже в хмарному сховищі, третя в Кирила. Планшет можеш розбити, але цим ти тільки зіпсуєш техніку.
Обличчя Марини змінилося миттєво. Маска турботи злетіла з неї так швидко, ніби ніколи й не трималася. Вона закричала, що він підслуховував, що не мав права, що все підлаштував.
Артур обернувся до неї з обвинуваченнями. Двоє в медичній формі почали відступати до дверей, повторюючи, що їх просто викликали на роботу.
Знизу грюкнули вхідні двері.
— Слідство. Усім залишатися на місцях. Руки тримати так, щоб я їх бачила.
Першим увійшов Кирило. За ним — Ірина Градова й кілька поліцейських.
Марину, Артура й обох приїжджих поклали на підлогу.
Артур спробував викрутитися останнім:
— Ви не розумієте, це помилка. У нас є офіційний висновок лікаря Корнєєва. Усе законно.
— Вашого Корнєєва годину тому затримали під час отримання чергової «подяки», — відповів Кирило. — Тож його висновки тепер годяться хіба що на розпал.
Матвій спустився у вітальню з планшетом у руках і подивився на доньку, яка лежала долілиць за кілька кроків від Віриних годинників.
— Там є ще одна людина, — сказав він синові. — Семен Орлов. Він, схоже, головний у цій схемі. А Артур… Артур у нас лише витратний матеріал. На нього спеціально оформлювали всі небезпечні документи.
Артур підвів голову.
— Що він несе? Який ще Орлов?
— Той самий Семен, з яким твоя дружина так ніжно прощалася на цьому дивані, поки ти їздив у своїх справах, — спокійно сказав Матвій. — Вони збиралися забрати гроші, поїхати й почати нове життя. А тебе лишити тут відповідати за все. Не віриш? Послухай.
Він увімкнув запис…
