Голос Орлова пролунав холодно й рівно:
— Якщо Артур почне заважати, приберемо. Нещасний випадок.
Артур смикнувся до Марини. Кирило швидко зупинив його.
— Давайте закінчимо красиво, — сказав Матвій. — Надішліть Орлову повідомлення з її телефону. Коротко: «Усе готово. Тато в пансіонаті. Приїжджай швидше, треба відсвяткувати».
За двадцять вісім хвилин Семен Орлов приїхав із дорогою пляшкою. Увійшов з усмішкою людини, яка вже святкує перемогу, — і побачив кайданки.
Ірина поклала його обличчям у підлогу. Пляшка вислизнула з рук і розбилася в передпокої.
Матвій подивився на уламки й подумав, що напій, судячи з етикетки, був хороший. Мабуть, єдина чесна річ, яку ця людина принесла в його дім.
За три дні слідча група приїхала до пансіонату.
Увечері зателефонував Кирило.
— Тату, там страшно. Тридцять дві людини в такому стані, що дивитися боляче. У більшості виявили сильне передозування заспокійливими. Кололи без показань, просто щоб люди мовчали й не заважали. За попередніми даними, за кілька років вони вивели через постояльців величезні гроші. Жертв може бути не менше п’ятдесяти. Кілька людей не пережили такого «догляду».
Матвій довго мовчав.
— Зроби так, щоб вони більше не змогли вийти й продовжити, Кириле. Просто доведи справу до кінця.
— Доведемо. Відкупитися в них уже не вийде.
Суд відбувся восени.
Зала була повна.
Софія Мельникова вийшла з ходунками й розповіла про чотири місяці, з яких майже нічого не пам’ятала: тільки чужі руки, аркуші паперу й чийсь голос, що вимагав підпису.
Ілля Ратников говорив про матір трьома короткими фразами, а на четвертій замовк і сів.
Тамара розповіла про сестру.
Матвій виступав останнім.
— Мені шістдесят сім років. Я не божевільний, не втратив розуму й прекрасно розумію, що говорю. Я майстер-годинникар. Понад сорок років я працюю з найтоншими механізмами й знаю ціну точності. Мене труїли таблетками, замикали у власному будинку, позбавляли зв’язку й готували до того, щоб списати як непотрібну річ. Заради грошей, будинку й колекції, яку я збирав усе життя. Але сьогодні я тут не тільки через себе. Тут десятки сімей, чиї життя були зламані. Десятки людей, яких вважали зручною здобиччю. Ця система звикла бачити в літніх людях не людей, а рахунки, підписи й майно. Так от, ми не здобич. Ми сильніші, ніж їм хотілося б думати.
Вироки виявилися суворими…
