На прохання Інни один знайомий кілька вечорів стежив за Гордієнком. Він зробив чіткі фотографії біля службового входу до ділового центру: нотаріус приймав товстий конверт від людини, чиї документи незадовго до того оформлював. На знімках були видно обличчя, номер машини й момент передачі грошей.
Інна прийшла до Гордієнка сама, показала фотографії й попередила, що оригінальні файли зберігаються в надійному місці. Якщо він відмовиться засвідчити одну «маленьку формальність», матеріали потраплять до поліції та професійного наглядового органу. Нотаріус спершу намагався погрожувати, потім зблід і погодився. Йому передали зразки підпису Наталі й копію її документів. Довіреність була зареєстрована так, ніби власниця квартири з’явилася особисто.
— Люди ламаються напрочуд легко, — сказала Інна, відпиваючи каву. — Досить правильно натиснути. Ти ж теж зламалася.
У її голосі не лишилося ні спорідненості, ні збентеження. Наталя дивилася на знайоме обличчя й бачила людину, яка спокійно організувала шантаж, підробку й крадіжку. Учора вона ще намагалася відокремити сестру від учинку, пояснити її слабкістю чи впливом Сергія. Тепер стало ясно: Інна була архітекторкою найнебезпечнішої частини плану.
Наталя витримала ще кілька секунд, ніби не знаходячи слів. Потім підвелася й пішла до виходу. Інна не зупинила її. Напевно, вирішила, що сестра остаточно знищена почутим, і з задоволенням дивилася їй услід.
На вулиці Наталя притулилася до холодної стіни. Ноги підкошувалися не від слабкості, а від напруження, яке весь цей час доводилося приховувати. Вона дістала телефон, зупинила запис і прослухала останні секунди. Голос Інни звучав виразно. Файл Наталя зберегла під непримітною назвою, щоб його не помітили при випадковому перегляді.
Віктор чекав на неї в себе. Наталя нічого не пояснювала, просто поклала телефон на кухонний стіл і ввімкнула відтворення. Вони мовчки прослухали розповідь про ставки, стеження, фотографії й погрози. Коли запис закінчився, свекор довго дивився на свої зчеплені руки. Потім Наталя зробила копію файла й одразу переслала її Борисові Андрійовичу для клопотання.
— Вони обоє переступили все, що можна, — промовив він нарешті.
Першою думкою було негайно піти до поліції. Запис посилював клопотання й підтверджував ризик негайного продажу, але сам по собі не гарантував заборони: його справжність ще належало перевірити. Гордієнко боявся Інну через фотографії, здатні зруйнувати його життя, однак до перевірки міг назвати зізнання монтажем і спробувати провести оформлення.
Віктор почав ходити тісною кухнею. Його тривожило інше: терміновий покупець із готівкою, який не ставив запитань і погоджувався на угоду за підозрілою довіреністю. Звичайна людина перевірила б історію квартири, запросила юриста й не квапилася б віддавати велику суму. Тут усе відбувалося надто легко.
Як співвласниця квартири, Наталя зажадала від Олега назвати сторону попередньої угоди, і агент надіслав знімок сторінки з даними покупця. Віктор відкрив його й збільшив потрібний рядок. Покупцем значився Максим Гнатюк — чоловік середнього віку, ім’я якого нічого їм не говорило.
Віктор знову зателефонував Тарасові. Той перевірив доступні відомості й здивувався: у Гнатюка не виявилося ні зареєстрованого бізнесу, ні зрозумілого джерела доходу, співмірного з купівлею квартири за готівку. Людина, готова негайно внести велику суму, ніде не проявлялася як самостійний заможний покупець.
У матеріалах давнього відкритого судового спору Тарас знайшов довіреність строком на рік: Гнатюк передавав ведення своїх справ Богданові Черняку, відомому в певних колах на прізвисько Коршун. Почувши це ім’я, Віктор зблід. Коршун скуповував проблемну нерухомість через підставних осіб, а спірні питання вирішував командою агресивних юристів і кремезних помічників. З ним намагалися не зв’язуватися навіть люди, звиклі ризикувати.
Сергій продавав квартиру не випадковому квапливому багатієві. За угодою стояла людина, яка не прощала зривів і вважала обіцяне майно своєю власністю ще до завершення реєстрації…
