Звісно, це було зроблено без стерильного фізрозчину, вкрай непрофесійно й дуже ризиковано. Але все, що в неї зараз було для порятунку, — це холодна проточна вода й власні пальці, які чудово пам’ятали, куди й як треба класти цей живий матеріал. Потім вона важко опустилася на землю.
Вона розмотала брудну пов’язку й із здриганням подивилася на свою рану. Краї розрізу вже сильно потемніли, гнильний запах помітно посилився, а запальний процес ішов глибоко всередину м’яза. Вона дуже обережно, по одній штуці, переклала зібраних личинок просто на відкриту рану.
Її пальці зовсім не тремтіли, бо вона неймовірним зусиллям волі просто не дозволяла їм тремтіти. Лера розклала личинок якомога рівномірніше вздовж усіх країв рани — саме там, де ушкоджена тканина була найтемніша й мертва. Потім вона відірвала від старого брезентового чохла довгу смужку тканини й склала її в кілька шарів.
Вона наклала пов’язку дуже вільно, щоб до рани обов’язково був доступ свіжого повітря, і обережно обмотала стегно. Зафіксувала краї тканини мізерними залишками медичного пластиру й насилу залізла назад у салон машини. Лера лягла на сидіння й у знемозі заплющила очі.
Під її саморобною пов’язкою одразу ж почало щось ледь помітно, але безперервно ворушитися. Лера до скреготу стиснула зуби й почала рахувати про себе. Один, два, три…
Вона повільно дорахувала до ста, потім почала знову й дорахувала ще раз. До вечора третього болісного дня її температура так і не піднялася — це сталося вперше за цілу добу. Четвертий день її ув’язнення почався із затяжного дощу.
Дрібний і напрочуд теплий, він рівно стукав по металевому даху старого позашляховика заколисливою рівною дроб’ю. Лера нерухомо лежала на задньому сидінні, згорнувшись клубочком на лівому боці. Це було єдине можливе положення тіла, у якому великий живіт не тиснув на внутрішні органи, а поранене стегно не прострілювало гострим болем.
Вона насилу простягнула руку у вікно й підставила порожню пластикову пляшку під тонкий струмінь дощової води, що стікав просто з даху. Чиста, свіжа вода була зараз для неї неймовірною, життєво важливою удачею. Напившись, вона обережно розмотала свою пов’язку.
Рана на стегні кардинально змінилася. Ті самі темні, гнилі краї, від яких іще вчора йшов нестерпно важкий запах, тепер стали помітно світлішими. Природні лікарі зробили свою справу просто чудово.
Сильно ушкоджена, відмерла м’язова тканина повністю зникла, ніби невидимий хірург акуратно зрізав її найгострішим скальпелем. Замість смердючого некрозу з’явилася здорова рожева, трохи волога поверхня. Вона була цілком жива й разюче чиста.
Сильне запалення навколо самої рани теж значно зменшилося, а лячна припухлість майже спала. Запах від ноги теж став зовсім іншим. Він більше не був задушливим і важким, а став нагадувати просто сиру, розриту землю.
Лера без сил відкинулася на спинку сидіння й шумно видихнула — довго, протяжно, до самого кінця. Уперше за ці нескінченні три дні десь глибоко в її грудях ворухнулося щось, дуже схоже на несміливу надію. Вона так і не змогла усміхнутися, на прояв емоцій у неї просто не лишилося жодних фізичних сил.
Але її збілілі пальці, що досі судомно стискали край автомобільного сидіння, нарешті трохи розтиснулися. Вона дуже обережно зібрала тих личинок, що вже самі відпали від очищеної рани — вони були ситі, товсті й зовсім нерухомі — і відклала їх убік. Тих же, що ще подавали ознаки життя, вона залишила на місці.
Вони все ще продовжували свою роботу, повільно рухаючись уздовж самих країв рани, де ще лишалися крихітні фрагменти потемнілої тканини. Лера перебинтувала ногу заново, використовуючи нову чисту смужку, відірвану від брезентового чохла. Вона зробила це так само вільно й з обов’язковим повітряним зазором.
«Велике вам спасибі, Ігорю Іллічу», — щиро сказала вона в абсолютну порожнечу салону. Її власний голос пролунав сипло й зовсім незнайомо. До полудня затяжний дощ значно посилився, і рівень каламутної води на дні яру трохи піднявся.
Поки що це не було критично для машини, але все ж таки дуже помітно. Лера переклала свою порожню аптечку й дорожню сумку з речами на дах машини, надійно накривши їх непромокальним чохлом. Потім вона повернулася всередину салону й щільно зачинила всі вікна, залишивши тільки одну невелику щілину для доступу свіжого повітря.
Їй майже не хотілося їсти, хоча останні крихти солодкого печива скінчилися ще вчора вранці. Зате вона знайшла кілька невисоких кущів дикої чорниці, що росли на самому краю її яру. Нахилятися по ягоди було болісно, але вона, долаючи себе, все ж змогла назбирати невелику жменю.
Лісові ягоди виявилися дуже кислі, дрібні, а на зубах неприємно скрипів налиплий пісок. Але в них були хоч якісь калорії, і цього її виснаженому організмові поки вистачало для підтримання життя. Дитина в животі сьогодні ворушилася значно активніше, ніж у попередні дні.
Лера виразно відчувала, як вона неспокійно перекочується всередині, впираючись у стінки живота то маленьким ліктем, то гострим коліном, то чимось більшим і округлішим, що цілком могло бути її голівкою. Вона лагідно прикладала теплу долоню до живота й уважно рахувала її поштовхи. Один чіткий поштовх за хвилину, потім два, три — отже, все нормально, малюк живий і бореться.
«Потерпи, мій рідний», — лагідно шепотіла вона йому. — «Залишилося ще зовсім трохи. Нас обов’язково знайдуть, ось побачиш».
І вона справді свято в це вірила. Не тому, що від природи була невиправною оптимісткою, а лише тому, що її аналітичний розум усе точно прорахував. Сусідка Раїса Михайлівна чудово знала, в який саме день Лера виїжджає з міста.
Вона також знала її точний, хоч і приблизний маршрут. Адже Лера сама сказала їй телефоном: «Я поїду навпростець, через ліс, старою ґрунтівкою». Коли мине контрольна доба чи дві від моменту її очікуваного прибуття, місцеві жителі обов’язково заб’ють на сполох і почнуть її шукати.
Вони неминуче знайдуть розбиту машину в цьому яру, адже вона стоїть зовсім недалеко від лісової дороги. Її чудово видно згори, якщо просто уважно зазирнути за крутий край. Головне для неї зараз — не здаватися й дотягнути до приходу допомоги.
Ніч четвертого дня її вимушеного полону виявилася найболіснішою й найтяжчою. До неї знову повернулася виснажлива температура. Вона була невисока, але вкрай нав’язлива, гуділа в тілі, мов постійний фоновий шум, а голова від неї безперервно й сильно паморочилася.
Лера змушувала себе пити дощову воду дуже маленькими, ощадними ковтками й щосили боролася зі сном. Щоразу, коли вона починала провалюватися у важке, липке забуття, її охоплював панічний страх, що вона більше ніколи не прокинеться. У ці довгі нічні години вона постійно думала про свою матір…
