Удень їй пощастило: вона знайшла невеликий струмок. Він був дуже вузький, мілкий і тек прямо по глинистому дну її яру. Вода в ньому була бура, явно торф’яна, але вона текла, а отже, не була застійною й придатна для пиття.
Лера ретельно процідила цю воду через шматок чистої тканини, складений у кілька шарів, як її колись учили інструктори, і набрала повну пляшку. Це було далеко не ідеально, але точно краще, ніж померти від спраги. Однак до вечора другого дня її стан погіршився, і в неї піднялася висока температура.
Лоб палав жаром, а руки стали неслухняними й ватяними. Вона змушувала себе міняти пов’язку кожні кілька годин. І щоразу під час огляду бачила невтішну картину: рана невпинно погіршується.
Запалення стрімко розповзалося по нозі, краї розрізу сильно потемніли. З’явився вкрай неприємний, солодкавий і дуже важкий запах гниття. Лера чудово знала цей моторошний запах, адже відчувала його сотні разів за свою практику.
У холодних наметах, у тісних вагончиках, на імпровізованих операційних столах, збитих із простих дерев’яних ящиків. Цей запах завжди означав одне — незворотне руйнування живих тканин. Якщо цей процес терміново не зупинити, неминуче почнеться загальне зараження крові.
А сепсис у її теперішньому становищі — це вірний і швидкий кінець. Причому кінець для них обох. Друга ніч у яру минула для неї у важкому напівмаренні.
Сильний жар то безжально накочував, то трохи відступав, даючи короткий перепочинок. Дитина в животі затихла, вона ворушилася дедалі рідше й слабше, і саме це лякало майбутню матір найбільше на світі. На світанку третього дня Лера нерухомо лежала на задньому сидінні, безтямно дивлячись у сірий стелю обшивки, і напружено думала.
Антисептик в аптечці скінчився повністю, рятівний бинт — теж. Знеболювальне вона поки не колола, мужньо терплячи біль і бережучи ампулу на крайній випадок. Її рана й далі стрімко погіршувалася.
Лера як медик розуміла: якщо нічого кардинального не зробити, то ще за два-три дні ногу вже не врятувати. А слідом за цим смертельне зараження швидко дістанеться всього ослабленого організму. І тоді вона раптом згадала один випадок.
Це був густий ліс, самий кінець літа, дощовий серпень. Експедиційний госпіталь стояв на березі бурхливої гірської річки, і до них на човні привезли місцевого мисливця. Це був кремезний, неймовірно жилавий чоловік, якому було далеко за шістдесят.
Рана на його правій гомілці була дуже стара, приблизно тритижневої давності. Мисливець уперто намагався лікувати її самостійно: щедро промивав чистим спиртом і туго перев’язував якимись брудними ганчірками, але нічого з цього не допомогло. Коли його в напівнепритомному стані доправили до табору медиків, нога була страшенно опухла, потемніла, і від неї йшов важкий запах занедбаної, гнильної інфекції.
Сильні антибіотики в госпіталі, як на зло, закінчилися рівно три дні тому, а нову поставку медикаментів затримували через повністю розмиту дощами дорогу. Ігор Ілліч — дуже старий, досвідчений військовий хірург, сухий, завжди мовчазний чоловік із руками, напрочуд схожими на вузлувате деревне коріння, — уважно оглянув рану мисливця. «Без потрібних препаратів я можу зробити тут лише одне — повністю відняти ногу», — суворо сказав він.
Він важко помовчав, а потім несподівано послав молодого санітара з банкою просто до річки. Невдовзі санітар приніс цілу жменю живих личинок. Це були звичайні мушині личинки, зібрані з гнилої деревини на болотистому березі: дрібні, метушливі й білуваті.
Ігор Ілліч незворушно відібрав їх медичним пінцетом, ретельно промив у чистому фізрозчині й обережно поклав просто на відкриту рану. Лера назавжди запам’ятала обличчя того старого мисливця. Вона пам’ятала, як він смертельно зблід, коли усвідомив, що саме йому зараз кладуть на ногу.
Вона пам’ятала, як молоді медсестри з відразою відвернулися, і як її власний шлунок зрадливо підкотився до самого горла. І вона так само чудово пам’ятала те диво, яке сталося всього за три дні. Рана чоловіка стала абсолютно чистою, яскраво-рожевою й живою.
Ненажерливі личинки з’їли лише відмерле м’ясо, не зачепивши при цьому жодного міліметра здорової, живої тканини. Ігор Ілліч тоді зняв пов’язку, уважно оглянув ногу й промовив усе тим самим рівним, спокійним голосом: «Це називається ларвотерапія. Личинки виділяють особливі речовини, які розчиняють ушкоджену тканину й чудово знезаражують рану».
Цей незвичний метод активно й дуже успішно використовували ще під час минулих воєн. Тоді спостережливі лікарі помітили дивовижну закономірність: солдати, у чиїх ранах випадково заводилися мушині личинки, одужували набагато швидше за тих, у кого рани були оброблені й чисті. «А що, як вони раптом почнуть поїдати здорове м’ясо?» — спитала тоді вражена до глибини душі Лера.
Ігор Ілліч лише поблажливо похитав сивою головою. «Не почнуть, повір мені. Ці личинки живляться виключно ушкодженою, гнилою тканиною».
«У них зовсім інший травний фермент, тому вони фізично не можуть перетравити живу, здорову клітину. Сама природа тут усе ідеально продумала». Лера лежала в розбитій машині й невідривно дивилася в стелю, а холодний піт великими краплями стікав по її скронях.
Її поранене стегно нестерпно пульсувало сильним жаром. Вона вже точно знала, що саме їй треба зараз робити, і так само добре знала, що від самої лише думки про це їй стане фізично зле. Одна річ — просто спостерігати збоку, як досвідчений Ігор Ілліч обережно й відсторонено працює своїм довгим пінцетом.
І зовсім інша річ — робити все це самій, на власній кривавій нозі, перебуваючи в повній самоті в глухому болоті. «У тебе просто немає іншого вибору», — жорстко сказала вона самій собі. «Ти досвідчена фельдшерка, ти бачила все це на власні очі й знаєш, як це працює».
«Зрозумій, це не бруд, це справжні ліки. І на цей момент це єдині ліки, які в тебе взагалі є». Дитина всередині неї ворухнулася дуже слабо, ледь-ледь відчутно, ніби просячи про допомогу.
Лера насилу встала й, зціпивши зуби, вилізла з машини. Вона повільно побрела вздовж струмка, важко спираючись на товсту гілку, яку знайшла ще вчора й обламала до потрібної довжини. Вона уважно шукала очима те, що їй було так необхідно.
Їй потрібні були найтемніші й найвологіші місця: гнила деревна кора або старі, трухляві пні. Мушині личинки обов’язково мали бути саме там. І вона справді знайшла їх біля самого краю невеликого болотця, просто на вологій, наскрізь прогнилій деревині.
Це були ті самі личинки лісових мух — білуваті й звивисті, точнісінько такі, якими вона їх бачила багато років тому в Ігоря Ілліча. Вона зібрала їх у маленьку пластикову кришечку від пляшки з водою: зо три десятки, а може, й трохи більше. Потім ретельно промила їх у проточній воді зі струмка, намагаючись точнісінько повторити дії старого хірурга…
