На порозі стояла Тамара Миколаївна з пакетом продуктів. Вона завмерла, швидко окинула поглядом розкидане взуття, розчинені шафи, речі на підлозі й перевернуте ліжко. Потім перевела погляд на Ларису Павлівну, яка все ще тримала край матраца.
Свекруха верескнула й відпустила його.
— Ви… Що ви тут робите?
Тамара Миколаївна не відповіла відразу. Вона поставила пакет біля стіни, дістала телефон і зробила кілька знімків: розгромлена спальня, вивернуті шухляди, Лариса Павлівна серед чужих речей, розсипані продукти на кухні.
— Я прийшла до доньки, — промовила вона крижаним тоном. — А ви, судячи з того, що я бачу, незаконно зайшли до її квартири й влаштували обшук.
Лариса Павлівна зблідла.
— Я нічого не крала. Син сам дав мені ключ.
— Ключ не дає права нападати на господиню, ритися в білизні й шукати гроші. Це може бути розцінено як незаконне проникнення й спроба крадіжки. Відповідальність за такі дії серйозна.
— Я тільки хотіла поговорити.
— Люди не розмовляють, перевертаючи матраци. У мене є фотографії, а шум напевно чули сусіди. Якщо Оксана звернеться до поліції, пояснювати свої наміри будете вже не нам.
Свекруха відкрила рота, але не знайшла слів. Вона схопила сумку й кинулася до виходу, дорогою впустивши хустку. Тамара Миколаївна не намагалася її затримати, лише відступила вбік. За секунду вхідні двері грюкнули, і квартира поринула в оглушливу тишу.
Оксана стояла посеред кімнати, тремтячи всім тілом. На щоці блищали сльози, халат перекосився, коліно нило після удару.
— Матусю, — тільки й змогла сказати вона.
Тамара Миколаївна обійняла доньку. Оксана уткнулася їй у плече й розридалася — голосно, без спроб стриматися, як дитина, яка надто довго вдавала, що не боїться.
— Усе, рідна. Я тут. Вона пішла й більше тебе не зачепить.
— Вона назвала мене мерзотницею. Сказала, що я паразитую на Денисі. Вона трусила мене й шукала гроші, ніби я злодійка у власному домі.
— Не сприймай її слова за правду. Вона зла, бо не отримала бажаного.
Оксана відсторонилася й подивилася на матір.
— Денис дав їй новий ключ. Потай. Хоча знав, навіщо я міняла замок.
— Він уже дзвонив мені, — сказала Тамара Миколаївна. — Після того як ти відключилася. Зрозумів, що накоїв. Я веліла йому поки не приїжджати й дати тобі оговтатися.
Оксана обвела поглядом спальню. Одяг лежав на підлозі впереміш із коробками, матрац з’їхав з основи, подушки валялися біля стіни. Із кухні тягнуло розсипаною крупою й відкритими спеціями.
— Що тепер робити?
— Спершу ти йдеш у душ і зігріваєшся. Я наведу лад. Потім вип’ємо чаю й вирішимо, чи потрібна офіційна розмова з поліцією.
— Ти думаєш, треба писати заяву?
Тамара Миколаївна замислилася.
— Фотографії збережемо обов’язково. Сьогодні вона злякалася. Можливо, цього вистачить, щоб більше не поверталася. Якщо знову спробує зайти, погрожувати чи переслідувати тебе — тоді діятимемо офіційно.
Оксана кивнула й пішла до ванної. Під гарячою водою тремтіння поступово вщухло. Вона стояла, доки шкіра не почервоніла, і знову прокручувала в голові те, що сталося: поворот ключа, крик, руки на плечах, речі, що летять на підлогу. Найбільше ранила навіть не поведінка свекрухи, а знання, що без Дениса вона не змогла б увійти.
Коли Оксана повернулася, мати вже зібрала одяг, поправила матрац і склала взуття. На кухні каструлі знову стояли на полицях, підлога була вимита, а на столі парував чайник.
— Сідай і з’їж хоч щось, — звеліла Тамара Миколаївна. — Ти після зміни й майже не спала.
Оксана взяла печиво, але смаку не відчувала.
— Як ти зрозуміла, що треба приїхати?
— Ніяк. Вирішила принести продукти. Думала, ти спиш, тихо залишу пакет і піду. Добре, що двері виявилися прочиненими.
— Якби ти не прийшла, вона перевернула б усе до останньої коробки.
— І все одно нічого б не знайшла. Ти ж перевела гроші?
— Так. Слава Богу.
Вони якийсь час пили чай мовчки. Потім мати знову повернулася до ключа.
— Отже, Денис зробив копію вже після заміни замка.
— Виходить, так. Він не просто не повірив мені — він потай повернув їй доступ.
Тамара Миколаївна стиснула губи.
— Після сьогоднішнього половинчастих рішень бути не може. Або він визнає, що мати небезпечно порушила ваші межі, припиняє передавати їй ключі й захищає тебе, або ви розходитесь. Інакше її наступний прихід може закінчитися ще гірше.
У двері подзвонили. Оксана здригнулася так сильно, що чай вихлюпнувся на блюдце. Мати підійшла до вічка.
— Денис, — тихо сказала вона.
Оксана стиснула чашку обома руками. Після всього, що сталося, їй було страшно почути від чоловіка чергове виправдання Лариси Павлівни…
