Він повернув голову. Навіть у напівтемряві було видно, що він виснажений.
— Просто востаннє, — прошепотів він.
Ці слова торкнулися її майже ніжно, але біль від них був гострий, мов від тонкого леза.
Бо, попри документи, відчуження, холодні розмови й роки, за які між ними виросла невидима стіна, якась маленька, жалюгідна й уперта частина Аліни все ще кохала його. Вона ненавиділа себе за це. Але любов не зникає лише тому, що стала принизливою, непотрібною й незручною.
Вони мовчали. Аліна чула тихе гудіння вентиляції під стелею і далекий шум машин за вікном. Рука Дениса обережно лягла поверх ковдри й торкнулася її пальців. Незграбно. Майже несміливо. І пам’ять, ніби тільки цього й чекала, відразу розгорнулася перед нею.
Перша маленька квартира, де вони їли їжу просто з коробок на підлозі, бо в них іще не було нормального столу. Палата, де вони вперше тримали на руках Кіру — змучені, налякані, щасливі до тремтіння. У цьому й була жорстокість кінця: коли все руйнується, розум чомусь повертає тебе туди, де все тільки починалося.
Аліна ковтнула.
Може, так виглядає горе, подумала вона. Може, люди здатні роками ранити одне одного і все одно оплакувати тих, ким колись були. Може, Денис справді хотів попрощатися єдиною мовою, яка ще лишалася між ними.
І в цю мить телефон біля її обличчя засвітився.
Світло екрана різко прорізало темряву. Телефон лежав так близько, що Аліна встигла прочитати спливний рядок раніше, ніж Денис усвідомив, що надійшло повідомлення. Попередній перегляд був увімкнений — випадкова недбалість чи та сама насмішка долі, яка іноді обирає найвлучніший момент.
«Вона вже підписала?»
Повідомлення надійшло від жінки, записаної як Олена.
Першою реакцією Аліни була не злість. Холод. Такий внутрішній, глибокий, що народжується в животі й стрімко розходиться всім тілом, аж поки навіть дихання не стає чужим.
Денис смикнувся до телефона, але запізнився. Його обличчя змінилося миттєво. Він зрозумів: вона побачила.
Вони мовчали.
Аліна дивилася на нього, і все, що ще хвилину тому здавалося болісною ніжністю, склалося в страшний візерунок. Ніч перед останнім підписом. Його втомлений голос. Бажання лягти поруч. Спогади, до яких він ніби обережно підвів її.
Це не було прощанням.
Це була спроба розрахунку.
— Аліно, послухай…
