— Дивно. Замовлення було оформлене через представника власниці. Олег Лебедєв, чоловік власниці. Власниця — Марина Лебедєва. У нас є довіреність.
— Яка довіреність? — Марина зблідла. — Я нічого не підписувала.
Директор дістав із теки ще один аркуш і поклав перед нею.
— Ось копія. Довіреність на право представляти інтереси під час продажу й оцінки нерухомості. Засвідчена належним чином.
Марина взяла папір. Її ім’я. Її особисті дані. Адреса будинку. Внизу — підпис, схожий на її власний. Дуже схожий.
Але вона ніколи не ставила цього підпису.
— Це не моє, — прошепотіла вона. — Я цього не підписувала.
Андрій Павлович забрав документ і уважно вивчив.
— Коли ваш клієнт приніс ці папери?
— Близько тижня тому, — відповів директор, помітно нервуючи. — Прийшов особисто. Сказав, що хоче продати дім, попросив оцінку. Пояснив, що дружина в курсі, просто їй незручно самій займатися документами.
— І ви не перевіряли довіреність? — жорстко спитав дільничний.
— На ній печатка, підпис, усе виглядає законно, — директор заворушився на стільці. — Ми не експерти. Ми не можемо кожен документ перевіряти, як слідство.
— Покажіть усе листування, договори, заявку, контакти оцінювача.
Денис Аркадійович кивнув і повернув до себе клавіатуру. Марина сиділа нерухомо. У вухах шуміло. Олег. Її чоловік. Людина, з якою вона прожила тридцять два роки, підробив її підпис і готувався продати дім.
— Перше звернення було два тижні тому, — сказав директор, розгортаючи монітор. — Він написав, уточнив порядок оцінки й продажу. Потім прийшов із документами. Ми оформили договір, призначили виїзд.
— Уночі, — глухо сказала Марина. — Ваш співробітник ходив навколо мого дому вночі, поки я спала.
— Замовник попросив вечірній час, — директор розвів руками. — Сказав, що вдень там бувають люди і йому треба без зайвої уваги…
— Без зайвої уваги власниці будинку? — Андрій Павлович різко подивився на нього.
Директор зблід.
— Я не знав, що документи сумнівні.
— Що було далі?
