На світанку наступного дня до лісової хатини під’їхала стара зелена машина. З неї з важким зітханням вибрався керуючий, огрядний, червонолиций, задоволений сам собою. Він потягнувся, розминаючи затерплу спину, озирнувся й із явним задоволенням сказав, що живе Савельич тут як у раю: тиша, простір, повітря таке, що його хоч ложкою їж.
Савелій насупився. Замість привітань він спитав, де обіцяна підмога і чому начальник приїхав сам. Той хитро всміхнувся в вуса й пояснив, що молодий чоловік вийшов біля роздоріжжя — захотів пройтися пішки й озирнутися.
Савельич відразу занепокоївся. Міський хлопець міг легко заблукати, якщо зверне не туди. Але керуючий тільки відмахнувся й сказав, що цей не пропаде. Усю дорогу, мовляв, засипав питаннями, дивився навсібіч, ніби вже давно знав, навіщо приїхав. І тут-таки кивнув кудись удалину: он, здається, і сам іде, тож пора ставити чай.
Практикант із першого погляду сподобався Савелію. Хлопець був високий, плечистий, із відкритим обличчям і спокійним поглядом. Представився Артемом. Без метушні підійшов до рукомийника, вимив руки, потім сів до столу.
Їв він із добрим апетитом, але не жадібно. Розмовляв шанобливо, не перебивав. Дорогою до хатини, як з’ясувалося, він устиг помітити стільки дрібниць у лісі, що Савельич мимоволі прислухався. Хлопець говорив не для красного слівця, а по суті.
Савелій подумки схвально хмикнув. Розумний, спостережливий. І головне — в ньому відчувалася справжня любов до лісу. Не книжна, не показна, а жива. Таку відразу бачить той, хто сам пів життя провів серед дерев.
Вони й справді швидко спрацювалися. За місяць Савельич уже кликав Артема синку, сам майже не помічаючи цього. Говорили вони небагато. Переважно по ділу: де стежку розмило, де сліди свіжі, де могли з’явитися чужі люди….
