Сава вже не слухав. Усі виправдання, сміх, п’яні слова — все лишилося позаду. Він біг вулицею, не чуючи ніг. У голові билася одна думка: треба дістатися до селища, де жила Маринина родичка. Треба впасти перед дружиною на коліна, просити прощення, поки ще не пізно.
Але він запізнився. Родичка зустріла його холодно. Сухо сказала, що Марина зібрала речі й поїхала. Куди — не знає. Може, до великого міста. А може, й далі, туди, де її точно ніхто не знайде. Слова вона вимовляла жорстко, з презирством, а потім грюкнула дверима просто перед Савиним обличчям.
Пошуки тривали довго. Сава розпитував усіх знайомих, їздив куди тільки міг, перевіряв чутки, хапався за будь-яку ниточку. Об’їздив близькі селища, добирався до міських околиць, шукав через людей, з якими колись перетинався. Але Марина ніби зникла.
Навесні, вигорілий зсередини, Сава остаточно пішов жити до лісу. Робота лісового сторожа стала для нього не просто заняттям, а останньою можливістю не збожеволіти. Він учепився в неї, як потопельник у гілку над водою.
До рідного селища повертатися не хотілося. Там на нього дивилися з мовчазним осудом, і це було гірше за прямі звинувачення. Минуло майже двадцять років, а люди все одно віталися з ним через раз. Пам’ять у невеликих місць довга, особливо коли йдеться про чужий сором. І шепіт за спиною нікуди не зник.
Але сьогодні Савельичеві довелося йти до магазину. Треба було закупитися як слід: наступного дня начальство обіцяло привезти йому помічника. Хай лише молодого практиканта на літо, але навіть така допомога була дорогоцінною.
Головне, щоб хлопець виявився міцним, витривалим і не боявся ходити лісом. Сам Савелій уже не завжди встигав за порушниками. Вік давався взнаки, а браконьєри останніми роками стали нахабнішими, ніж раніше. Йому потрібен був напарник, хай тимчасовий, але тямущий…
