Між ними більше не треба було пояснювати кожну паузу. Все головне вже було сказано раніше — в лісі, у крамниці, в коридорі ізолятора, у залі ради й у суді. Залишалося тільки стояти поруч і чути, як старий годинник відлічує не повернений час, а той, який іще можна прожити.
Вони стояли на сходах і дивилися, як люди виходять під осіннє небо, розходяться до машин, піднімають коміри від вітру. Десь далеко все ще стояв той ліс. Він нікуди не зник. Мовчав, чекав, як чекає все, що одного разу вже перевірило людину на міцність.
Узимку в тій глухій місцевості знову випало багато снігу. Дороги заносило, пошукові групи працювали цілодобово, і в зведеннях ще довго згадували дивну історію: шукали втікачку-засуджену, а знайшли викраденого власника великого холдингу. Обоє лишилися живі. За документами це виглядало майже неймовірно. У житті — просто сталося так, що одна людина не пройшла повз іншу.
Марина іноді заводила годинник вранці перед роботою. Спершу тому, що боялася зупинити чужий подарунок. Потім — тому, що звук став звичним. Тихе клацання кришки, короткий рух пальців, рівне цокання. У ньому не було обіцянки, що далі стане легко. Тільки нагадування: якщо йти, дорога з’являється не відразу, але з’являється.
Глухий зимовий ліс залишається там, де йому належить бути: за дорогами, за селищами, за людською впевненістю, що все можна прорахувати. Він мовчить і чекає тих, хто вирішить, ніби йти більше нікуди. Але з такого лісу можна повернутися. Не завжди швидко, не завжди без втрат, не завжди самому. Головне — не лягти в сніг, коли попереду ще чути чуже дихання.
