Того вечора, коли люди вже розходилися, Клим зупинив її на сходах біля виходу із зали. У повітрі пахло кавою, мокрими пальтами й ранньою осінню. З відчинених дверей тягло холодом.
— Візьми, — сказав він.
На долоні лежав годинник.
Марина відразу впізнала його: потертий корпус, тріщина на склі, рівне цокання, яке якимось дивом пережило ліс, кров, мороз і чуже зрадництво.
— Це ваш годинник.
— Знаю.
— Він від матері.
— Тому й віддаю не випадково. Ти знайшла мене з ним. Тепер він пов’язаний не тільки зі мною.
— Із чим?
— Із тим, що можна йти далі, навіть коли здається, ніби дороги немає.
Вона взяла годинник обережно, як беруть не дорогу річ, а чужу пам’ять. Відкрила кришку. Гравіювання було на місці: «К. Завжди вперед. Мама. 1998». Під склом молода жінка тримала на руках хлопчика, що сміявся.
— Хороша була мама, — сказала Марина.
— Так.
Вона закрила кришку. Годинник цокав тихо, рівно, вперто — так, як має цокати годинник, якщо його заводити щодня.
— Дякую, — сказала вона.
Без «не треба», без «я впораюся», без спроби повернути допомогу назад. Просто дякую.
Клим кивнув…
