Клим приїхав швидко. Він сів на стілець біля письмового столу, Марина залишилася на краю ліжка. Між ними лежала тиша, в якій обоє вже розуміли головне.
— Він намагався вас купити, — сказав Клим.
— Так.
— Ви відмовилися.
— Так.
— Отже, він боїться.
— Саме так. Якщо він телефонує свідкові напряму, це вже не розрахунок. Це паніка.
Клим кивнув.
— Він зробить ще один хід до четверга.
— Може зірвати раду?
— Спробує. Як тимчасовий керівник він може ініціювати перенесення за формальними підставами.
— Якщо перенесе, частина акціонерів перейде до нього?
— Частина може. Дехто чекає, хто виявиться сильнішим.
— А решта?
— Є люди, які давно з нами. Вони не зрадять.
Марина подивилася на нього.
— У людях не можна бути настільки впевненим.
— Повністю — ні.
Він підвівся й підійшов до вікна.
— Але в мене є те, чого Остап не чекає.
— Що?
— Коли мене везли в ліс, я запам’ятовував усе, що міг: машину, запах салону, манеру водія гальмувати, голоси. Один із голосів я чув раніше. На внутрішньому засіданні служби безпеки.
— Ви можете впізнати людину?
— Уже впізнав. Валентин Сич. Він працював в охороні холдингу й був пов’язаний із людьми Остапа. Юрій знайшов його вчора.
— Він говоритиме?
— Уже говорить. Його затримали у справі про викрадення. Він зрозумів, що якщо мовчатиме, сяде сам. Якщо дасть свідчення — матиме шанс на угоду.
— Остап знає?
— Поки що ні.
Марина довго дивилася на темне вікно, де відбивалася кімната, її обличчя і постать Клима за спиною.
— Тоді в четвер.
— Так.
Він узяв куртку, але біля дверей зупинився.
— Марино.
— Що?
— Я хочу, щоб ви виступили на раді.
Вона повернулася повільно.
— Перед акціонерами?
— Перед акціонерами, юристами, журналістами й представниками слідства. Це буде вже не просто корпоративна зустріч. Там має пролунати вся історія.
— Ви хочете використати мене?
— Ні. Я хочу дати вам трибуну. Уперше за три роки. Але вирішувати будете тільки ви.
Вона відповіла не відразу. У вікні чорніла ріка, вогні мосту тремтіли в склі. Три роки в неї відбирали голос, перетворювали його на протокол, пояснення, скаргу, яку ніхто не читає. Тепер їй пропонували говорити так, щоб почули.
— Добре, — сказала вона втретє. І це слово вже не ховалося…
Рада директорів проходила в конференц-залі на верхньому поверсі великого ділового центру. Скляні стіни, довгий стіл, мікрофони, вода в однакових пляшках, теки з порядком денним. Дванадцять директорів, кілька великих акціонерів, журналісти ділових видань, співробітники слідчої групи, дві юридичні команди. І Марина.
Вона ввійшла в строгому синьому костюмі без прикрас. Волосся забрала назад. В її обличчі не було прохання про увагу — тільки готовність витримати чужі погляди. Остап помітив її біля дверей. Зовні він не змінився, але пальці під столом стиснулися.
Клим увійшов слідом. Без театру, без демонстративних пауз. Просто зайняв своє місце й поклав перед собою теку.
— Почнімо, — сказав він.
Голова ради, сухий літній чоловік на ім’я Богдан Вишняк, кашлянув і відкрив порядок денний.
— На розгляді звіт тимчасового керівника за період…
— Прошу відкласти порядок денний, — перебив Клим. — До основної частини рада має розглянути обставини моєї відсутності й дії тимчасового керівника.
У залі стало тихо.
Остап повернув голову.
— Климе, можливо, це варто обговорити у вужчому колі.
— Ні. Саме тут. При акціонерах, журналістах і співробітниках слідства. Люди, які вклали кошти в компанію, мають право знати, чим займався тимчасовий керівник.
Один із журналістів підняв блокнот.
Клим підвівся.
— У лютому цього року мене викрали люди, які діяли на замовлення. Мене вивезли в глухий ліс, прив’язали до дерева й залишили помирати від холоду. Я вижив завдяки цій жінці.
Він подивився на Марину. Вона підвелася.
На мить зал зник. Лишилися довгий стіл, холод у пальцях і десятки очей, які могли знову перетворити її слова на перешкоду, як уже бувало. Марина поклала долоню на спинку стільця не тому, що потребувала опори, а щоб не стиснути пальці в кулак. Голос мав звучати рівно. Не жалібно. Не благально. Рівно.
— Марина Петрівна Савчук. Колишня фельдшерка. Донедавна — засуджена у сфабрикованій справі, пов’язаній із тією самою земельною схемою, що призвела до викрадення Клима Бойка.
Тиша змінилася. Вона стала не порожньою, а натягнутою.
— Абсурд, — сказав Остап.
— Документи, — відповів Клим.
Юрій увімкнув проєктор. На екрані з’явилася виписка про переказ великої суми через проміжну фірму, пов’язану з довіреною особою Остапа, у ланцюг, що вів до Горобця.
— Це оплата консультації, — сказав Клим. — Так її позначено. Але дата збігається з організацією затримання Марини Савчук після її появи в моєму офісі.
Наступний слайд: договір щодо земельних ділянок далекого району. Підпис з боку холдингу — Остап Бойко.
— Це схема, у якій був замішаний загиблий Петро Ковалюк. Після його смерті Марину зробили винною, щоб прибрати свідка.
Наступний слайд: протокол свідчень Валентина Сича.
— А це людина зі служби безпеки, яка брала участь у моєму викраденні. Він назвав замовника.
Клим подивився на брата.
— Тебе, Остапе…
